Блог Євгена Крапивіна про кримінальну юстицію

Мені от щиро цікаво наскільки люди втомились/не втомились від новин про експериментальне застосування штучного інтелекту в кримінальній юстиції. Історія з "китайською народною прокуратурою" цікава ще й тим, що їхній алгоритм вираховує обвинувачення по "провокуванню сварок і неприємностей" – слабко визначеного складу правопорушення, який застосовується до незгодних з лінією партії. Але історія в іншому, як на мене: 1. Штучний інтелект (точніше алгоритм, бо інтелектом його робить лише здатність машинного алгоритму до розвитку на підставі нових даних, а не розумність, як думає багато людей) в питанні оброблення даних про вчинення правопорушень для формування обвинувачення – хороша історія. Тільки якщо це допоміжні дані для прокурорів. У нас он 70% кримінальних правопорушень стосуються всього 5ти складів – крадіжка, грабіж, шахрайство, легкі тілесні та індивідуальне споживання наркотиків. Тут багато розуму не треба, щоб визначити є чи немає порушення, шкода тільки АІ

Нещодавно спостерігав дискусію стосовно обʼєктивної істини в кримінальну процесі і зрозумів, що є потреба висловитись з цього питання, можливо комусь буде в нагоді. І допоможе нам в цьому філософія права. Але одразу уточню предмет – мова йде про роль суду в інквізиційній та змагальній моделі кримінального процесу (включно з судочинством), з урахуванням змішаності таких моделей сьогодні. 1. Насамперед, в чому полягає дискусія: радянська наука оперувала поняттям «обʼєктивної» або «матеріальної» істини в кримінальному процесі. Це була мета доказування і те, що встановлювалось в суді (предмет). Згодом наука в пострадянських країнах відкинула цю концепцію (не консенсусом, звісно, десь більше, десь менше) і вживання такого словосполучення зустрічається нечасто. Наразі говорять про встановлення фактів, що доводять або спростовують вину обвинуваченого. Врешті-решт, бо «істина» відома тільки Богу. Проте «в головах» як то кажуть просто одну назву змінили на іншу, а зміст змінився мало. Тому в се

ОРИГІНАЛЬНА ПУБЛІКАЦІЯ Кримінальна статистика примхлива річ, адже самі по собі дані не відповідають на більшість питань тих, хто їх ставить. Іншими словами: від тлумачення даних часто залежить повнота відповіді на поставлене питання. Один з прикладів необхідності правильно інтерпретувати кримінальну статистику є статистика виправдувальних вироків в Україні. Зазвичай звертають увагу, що вона становить менше 1% і це погано, водночас чи насправді це так? Повний заголовок мав би звучати так: «В Україні та США виправдовують менше 1% осіб. Водночас шанс виправдання в США набагато вищий», — проте так це привернуло б менше уваги, хіба ні? У цій статті я пропоную інший погляд на питання обвинувачення та виправдання в кримінальному провадженні. Відсутність значної кількості виправдувальних вироків у діяльності українських органів кримінальної юстиції — одна з поширених тем для обговорення в наукових та експертних публікаціях. Водночас щоразу наголошується на тому, що їх мало, та на неможливості

Кожного року в міжнародний день прав людини я пишу про небезпеку юридизації прав людини (надання бажанням юридичного змісту) та розмивання прав людини через перемішування прав усіх поколінь, а також те, що застосовно до кримінального процесу краще говорити про конкретні процесуальні гарантії, джерелом яких є засадничі права людини. Але цього року хочу поділитись фрагментом з статті Д. Лубана (США) «Націоналізм, права людини та перспективи миру» (переклад опублікований в журналі «Філософія права і загальна теорія права», 1/2020), який дуже відгукується мені сьогодні. Він не про права людини як такі, а про процес ухвалення Декларації у 1948 році та сучасний стан ООН. Бо сьогоднішня дата присвячена саме цій події.  «Кожен, хто вивчає дипломатичну історію, розуміє, що там було безліч безжальних макіавеллівських розрахунків, включених в проєкт ООН. У 1945 р. імперські держави не мали наміру відмовлятися від своїх колоній, і великі держави не мали наміру дозволяти більш слабким державам каз

Дозволі собі висловити декілька думок з огляду на запропоновану міністром внутрішніх справ скасування обмеження на сумісність роботи поліцейського з іншою оплачуваною роботою. Moonlighting це не страшне слово, а просто американський жаргонізм для позначення другої роботи (secondary employment), зокрема для поліцейських, адже у них в США це дозволено. Своєю чергою на пострадянському просторі є заборона на сумісництво поліцейської діяльності з іншою оплачуваною роботою, що розглядається/мотивується законодавцем як антикорупційний захід (фактично це реакція на «силове підприємництво» (В. Волков) 90х, коли держава отримала змогу надати хоч якесь конкуретне грошове забезпечення поліції). Конкретно в Україні є ст. 66 Закону України "Про Національну поліцію" яка прямо забороняє службове сумісництво, крім науково-педагогічної, наукової або творчої, а також ст. 25 Закону України "Про запобігання корупції" відносить поліцейських до переліку публічних службовців, на яких роз