До дня прав людини – небезпека юридизації прав людини. Лубан, Познер (молодший) та інші

Кожного року в міжнародний день прав людини я пишу про небезпеку юридизації прав людини (надання бажанням юридичного змісту) та розмивання прав людини через перемішування прав усіх поколінь, а також те, що застосовно до кримінального процесу краще говорити про конкретні процесуальні гарантії, джерелом яких є засадничі права людини.

Але цього року хочу поділитись фрагментом з статті Д. Лубана (США) «Націоналізм, права людини та перспективи миру» (переклад опублікований в журналі «Філософія права і загальна теорія права», 1/2020), який дуже відгукується мені сьогодні. Він не про права людини як такі, а про процес ухвалення Декларації у 1948 році та сучасний стан ООН. Бо сьогоднішня дата присвячена саме цій події. 

«Кожен, хто вивчає дипломатичну історію, розуміє, що там було безліч безжальних макіавеллівських розрахунків, включених в проєкт ООН. У 1945 р. імперські держави не мали наміру відмовлятися від своїх колоній, і великі держави не мали наміру дозволяти більш слабким державам казати їм, що робити, висувати претензії щодо економічної справедливості проти них (1).

Не всі держави поділяють фундаментальну віру в права людини, і на Генеральній асамблеї голосуючи за Загальну Декларацію прав людини (далі – ЗДПЛ), десять держав утрималися від голосування. Філософська основа людської гідності і прав людини, як і раніше, суперечлива; Жак Марітен, опитуючи інтелектуальних та духовних лідерів про те,що має містити ЗДПЛ, зазначив: «Ми погоджуємося з правами, але ніхто не запитує нас чому» (2).

Я все ж хочу серйозно поговорити про ООН та ЗДПЛ. Навіть найбільш безжалісні циніки, що сиділи в Думбартон-Окс (особняк у Вашингтоні, де в 1944 р. відбулась конференція із утворення ООН) та Сан-Франциско, справді були нажахані невимовним смутком війни і хотіли зробити щось, щоб світова війна ніколи не повторилася.

І я вірю, що принаймні деякі з цих безжальних циніків відчували відразу до нападів на людську гідність, бо вони самі були свідками війни. Навіть якщо вони не вірили у шляхетні слова, які вони викладають у преамбулі, мільйони їх громадян вірили і продовжують вірити, і це створює політичну перевірку урядам.

Сьогодні ООН переживає проблеми; вона слабка та політично розірвана, недофінансована, принаймні трохи корумпована, і часто безпорадна. Це висуває дві принципові теми для будь-якого обговорення питань міжнародного врядування, які поділяють аксіоматичне ставлення системи ООН до миру та прав людини: яка сьогодні перспектива миру? А чи проєкт миру за допомогою прав людини все ще справедливий через сімдесят років після Думбартон-Окс? Ми всі знаємо, що сьогоднішній світ відходить від того, що ще називають «глобалізмом», «космополітизмом» та «ліберальним інтернаціоналізмом». Націоналізм набирає обертів, і деякі держави здійснюють гротескні порушення прав людини в масовому масштабі без вибачення і з явною безкарністю. Де це залишає нас сьогодні?».

---

(1) Для скептичного погляду на ЗДПЛ див. Martti Koskenniemi, “The Preamble of the Universal Declaration of Human Rights,” in The Universal Declaration of Human Rights: A Common Standard of Achievement, eds. Gudmundur Alfredsson and Asbj.rn Eide (Martinus Nijhoff, 1999), 27–39.

(2) Jacques Maritain, Human Rights: Concepts and Interpretations (London: Wingate, 1949), 9.

(David Luban. Nationalism, Human Rights, and the Prospects to Peace. Пленарна доповідь на ХХVIII Всесвітньому конгресі Міжнародної асоціації філософії права і соціальної філософії «Мир, заснований на правах людини» (17–21 липня 2017 р., м. Лісабон, Португалія). Переклад з англійської Сергія Максимова)

Власне, відповідь як на мене полягає у знецінні прав людини, не в останню чергу через процес юридизації, що набирає обертів. У 2014 році вийшла книга Еріка Познера з промовистою назвою «Сутінки прав людини», основна думка якої полягала в тому, що кількість договорів у сфері прав людини, яка зросла миттєво у 1970х-2000х роках по всьому світі немає нічого спільного з якістю цих прав. 

Словами самого Е. Познера «Я не вірю, що у права прав людини є майбутнє. Держави не збираються виходити з договорів про права людини, або денонсувати права людини в публічних заявах. Натомість ідея жорсткого законодавчого регулювання поступово «розчиниться в супі» конкуруючих і нерозв’язних претензій щодо того, які інтереси заслуговують на захист прав людини, а які ні, і яку вагу слід надавати кожному».

(Eric A. Posner. The Twilight of Human Rights Law / Oxford University Press 2014. – P. 140)

Тож, повертаючись до початку, варто говорити конкретно про правову визначеність чи процесуальні гарантії в кримінальному процесі чи інші позитивні аспекти прав людини як юридичних інструментів.

Зі святом!)