Про обʼєктивну істину та когеренту/кореспонденту теорії (концепції) істини

Нещодавно спостерігав дискусію стосовно обʼєктивної істини в кримінальну процесі і зрозумів, що є потреба висловитись з цього питання, можливо комусь буде в нагоді. І допоможе нам в цьому філософія права. Але одразу уточню предмет – мова йде про роль суду в інквізиційній та змагальній моделі кримінального процесу (включно з судочинством), з урахуванням змішаності таких моделей сьогодні.

1. Насамперед, в чому полягає дискусія: радянська наука оперувала поняттям «обʼєктивної» або «матеріальної» істини в кримінальному процесі. Це була мета доказування і те, що встановлювалось в суді (предмет). Згодом наука в пострадянських країнах відкинула цю концепцію (не консенсусом, звісно, десь більше, десь менше) і вживання такого словосполучення зустрічається нечасто. Наразі говорять про встановлення фактів, що доводять або спростовують вину обвинуваченого. Врешті-решт, бо «істина» відома тільки Богу. Проте «в головах» як то кажуть просто одну назву змінили на іншу, а зміст змінився мало. Тому в середовищи практиків кримінальної юстиції про обʼєктивну істину говорять ледь не щодня.

2. Що таке "обʼєктивна істина" для радянської науки може пояснити тільки Строгович (всі на нього посилаються, а він на Вишинського з політичних міркувань) – "Материальная истина это не предположение (пусть даже обоснованное), не вероятность (хотя бы и максимальная), а только достоверное знание, имеющее характер абсолютной истины в отношении искомых фактов, может служить основой для принятия решения по делу в деятельности органов расследования и суда"; "Материальная истина – это раскрытое преступление, изобличенный и наказанный преступник"; "Материальной истиной в уголовном процессе называется полное и точное соответствие действительности выводов следствия и суда..." тощо.

(М. Строгович. Учение о материальной истине в уголовном процессе. Изд.-во АН СССР, М.-Л., 1947).

3. Тому що такого простого пояснення термінологічної різниці не вистачає: справедливо запитують учасники дискусії – а що зміниться, якщо ми «істину» будемо називати «фактами» або як кажуть в американській юстиції «правдою» (truth)? Окрім семантичних вподобань як називати те, що треба довести в суді поза розумним сумнівом (стандарт доказування) не зміниться. Візьму на себе стверджувати, що це не так, що це не просто слова, а за ними стоїть концепція, що має витоки в філософії права.

4. Оскільки вживається слово «істина», то варто звернутись до понятійного апарату саме філософії. Класична філософія розрізняє кореспонденту та когерентну теорію (концепцію) істини. Якщо дуже просто, то перша – кореспондента, це про відповідність (correspondence) фактів обʼєктивній дійсності, а друга – когерентна, це про узгодженість (coherence) припущення, концепції, бачення обмеженому набору фактів, які відомі.

5. Якщо ж говорити про кримінальний процес, то наразі сторони працюють в межах когерентної теорії істини – висувають припущення, намагаються їх обгрунтувати, є презумпції та favor defensionis тощо, але всі розуміють, що розуміння реальності обмежене ресурсами, часом та іншими обставинами. Якщо ж брати кореспонденту теорію істини, то в ній судження мають відповідати фактам зовнішньої обʼєктивної дійсності, які просто не можуть бути відомі сторонам кримінального провадження. Інакше б не існувало формулювань «у невідомий час» чи «з невстановленими особами», адже кожен факт підлягав би зʼясуванню, що вимагало б значно більше часу, аніж це є зараз на судовий розгляд.  Тобто суддя не інквізитор, який намагається дослідити факти як вчений-природознавець (саме в цьому розумінні істина була матеріальною для радянської науки), а просто арбітр, який ухвалює рішення в межах і з огляду на ті факти (докази), які йому надають сторони кримінального провадження.

6. Іншими словами – з практичної точки зору «принцип віднайдення/встановлення обʼєктивної істини» чи «доведеність вини поза розумним сумнівом» прямо впливає на модель (роль) суду в кримінальному процесі. Якщо ми хочемо встановити матеріальну істину, то процес має бути інквізиційним, суддя має перебирати на себе частково чи повністю державне обвинувачення, а кожен елемент складу злочину бути доведений без жодних невідомих. Якщо ж ми розуміємо, що ресурс обмежений, а право не є природничою наукою, заснованою на емпіричних фактах, то ми маємо дати можливість судді, виходячи з наданих йому фактів (доказів) зробити власний висновок про винуватість особи поза розумним сумнівом. Тоді зʼявляється рівність сторін, можливість подавати докази, а суддя обмежений у своїй активності.

7. Найяскравіший приклад це суд присяжних, який не маючи спеціальної юридичної підготовки оцінює ті факти (докази), що йому надають сторони. Присяжні навмисно обмежені у знанні про справу та контактах із зовнішнім світом, бо їм не треба «докопатись до правди», а лише переконатись в тому, що версія однієї з сторін узгоджується з наявними фактами. Ось ця узгодженість, когерентність є різновидом істини, як уже говорилось. Проте істина може бути різною як ми побачили.

Висновок: матеріальна (обʼєктивна, абсолютна) істина є істиною кореспондентною, а ми маємо оперувати істиною когерентною. Тобто не вдаватись до природно-наукового дослідження усіх фактів, зокрема не встановленими сторонами обвинувачення та захисту, а узгоджувати припущення про винуватість особи поза розумним сумнівом з тими фактами (доказами), які ці сторони надали.

Ця дискусія має відбуватись не у фейсбуках, тож я лише озвучив думки вголос, без проробленої концепції.