1% ВИПРАВДАНИХ В УКРАЇНІ ТА США: ЧОМУ ВАЖЛИВО ПРАВИЛЬНО ТЛУМАЧИТИ ДАНІ КРИМІНАЛЬНОЇ СТАТИСТИКИ? (для JustTalk)
Кримінальна статистика примхлива річ, адже самі по собі дані не відповідають на більшість питань тих, хто їх ставить. Іншими словами: від тлумачення даних часто залежить повнота відповіді на поставлене питання. Один з прикладів необхідності правильно інтерпретувати кримінальну статистику є статистика виправдувальних вироків в Україні. Зазвичай звертають увагу, що вона становить менше 1% і це погано, водночас чи насправді це так? Повний заголовок мав би звучати так: «В Україні та США виправдовують менше 1% осіб. Водночас шанс виправдання в США набагато вищий», — проте так це привернуло б менше уваги, хіба ні? У цій статті я пропоную інший погляд на питання обвинувачення та виправдання в кримінальному провадженні.
Відсутність значної кількості виправдувальних вироків у діяльності українських органів кримінальної юстиції — одна з поширених тем для обговорення в наукових та експертних публікаціях. Водночас щоразу наголошується на тому, що їх мало, та на неможливості практичної реалізації інститутів змагальності в кримінальному процесі, адже все одно судді за будь-яких умов засуджують обвинувачених.
У цій статті я представлю лише маленький нарис компаративного аналізу української та американської системи кримінальної юстиції, які, здавалося б, такі різні, проте в питаннях економії ресурсу та врешті ризику отримати виправдувальний вирок майже не відрізняються, хоча і досягають такого результату різними способами де український, очікувано, гірший. Давайте розберемо чому.
Справді, в Україні кількість виправдувальних вироків із року в рік коливається в межах 1%.
Відповідно до статистичних даних:
у 2019 році — 987 (з 83 311 проваджень — 1,18%);
у 2020 році — 735 осіб (з 78 008 проваджень — 0,94%).
До того ж уважний читач звернув увагу, що мова йде про суди першої інстанції, а значна частина виправдувальних вироків надалі скасовується апеляційною інстанцією. Навпаки ж — украй рідко.
Наприклад, структура скасування виправдувальних вироків у 2019 році виглядає таким чином: в апеляційному порядку виправдувальні вироки скасовано стосовно 311 осіб, із них у зв’язку зі скасуванням необґрунтованого виправдувального вироку апеляційні суди постановили нові вироки стосовно 49 осіб. У касаційному порядку перевірено виправдувальні вироки стосовно 215 осіб, із них скасовано вироки із призначенням нового розгляду стосовно 89 осіб [4].
Таким чином, якщо говорити про кінцевий відсоток виправданих осіб (стосовно яких вироки набрали законної сили), то він коливається в межах 0,3–0,4%. При цьому можливість скерувати справу на новий судовий розгляд значно ускладнює обрахунок статистичних даних.
Якщо говорити дуже узагальнено, то така ситуація залишається сталою ще з 50-х років ХХ століття, коли остаточно сформувалася система органів кримінальної юстиції радянського зразка разом з усталеними практиками її роботи [5].
Разом з тим для фахівців, які на практиці працюють із кримінальними провадженнями (передусім загальнокримінального характеру) — захисників, слідчих, оперативних працівників, прокурорів та інших — цілком очевидно, що ситуація набагато складніша, ніж видається в теорії. Радше все догори дригом: виправдувальний вирок неформально потягне за собою негативні наслідки для прокурора та слідчого, хоча і законодавчі положення щодо дисциплінарної відповідальності за виправдувальні вироки та система оцінки за показниками «розкриття» відійшли у минуле (на нормативному рівні, звісно).
Річ у тім, що ми маємо здебільшого дивитися не на «право в книгах» (за термінологією Ойгена Ерліха), а його правозастосування — так званий інституційний фактор (інтерес). Застосовуючи положення КПК України на практиці, органи правопорядку та прокуратури завжди орієнтуються насамперед на власні інтереси, які переважно стосуються їхнього матеріального становища та уявлення про ефективність власної роботи. Саме тут варто згадати про показники ефективності роботи цих органів (кількісно-статистичну успішність з огляду на показники скерованих до суду проваджень), необхідність уникнення дисциплінарної відповідальності за неякісне розслідування справ або постановлення виправдувального вироку, збереження своєї посади та здоров’я в умовах великого навантаження на одного слідчого, прокурора тощо.
Дані емпіричних досліджень свідчать про те, що в умовах великого навантаження на слідчих і прокурорів, а також постійного орієнтування на показники розкриття діяльність органів досудового розслідування та прокуратури перетворюється на «конвеєр» із виробництва перспективних для направлення до суду справ (насамперед у загально-кримінальних кримінальних правопорушеннях, які розслідує Національна поліція, яка, в принципі, розслідує 95–97% кримінальних правопорушень в Україні).
Перспективними провадженнями є «легкі», «очевидні», у яких не треба витрачати значні зусилля на встановлення підозрюваної особи та формування доказової бази. Такі провадження в найкоротший строк доводять до суду та розглядають у спрощеному порядку без дослідження доказів, адже особи здебільшого визнають свою вину. З набранням чинності інституту кримінальних проступків у 2020 році спрощений порядок зазнав ще більшого спрощення: проступки можуть розглядатися за відсутності сторін та без судового розгляду (за умови, якщо особа звернулась з відповідним клопотанням, підписаним його захисником, тобто була обізнана з правовими наслідками такої процедури)[7].
Ключове тут — обвинувачені особи визнають свою вину, а якщо бути точнішим, то, за неофіційними даними (офіційної такої статистики просто не існує), у 80% кримінальних правопорушень загального спрямування особи повністю або частково визнають свою вину. Тож кримінально-правовий спір тут має лише формальний характер, суд, уже за визначенням, не може виправдати особу, а тільки вирішити питання про вид та розмір покарання чи застосувати інші заходи кримінально-правового характеру.
Варто нагадати, що на практиці понад 70% від усіх зареєстрованих кримінальних правопорушень становлять лише 5 статей КК України (порівняно із понад 400 складами кримінальних правопорушень, згаданих у КК України). Зокрема, це (подається в порядку зменшення за середньорічними статистичними показниками):
1) крадіжка (майже 50%) (ст. 185 КК України);
2) умисне легке тілесне ушкодження (ст. 125 КК України);
3) шахрайство (ст. 190 КК України);
4) грабіж (ст. 186 КК України);
5) незаконне виготовлення, зберігання тощо наркотичних речовин без мети збуту (ст. 309 КК України).
Це і є типовою злочинністю, про ефективність боротьби з якою ми знаємо лише з тих показників, які надає нам сама поліція. При цьому варто розуміти, що наше знання про злочинність є викривленим через наявність «палочної системи», тож, по суті, ми недостатньо уявляємо собі масштаби та структуру злочинності (кримінальної протиправності) в Україні.
Наслідком такої системи стимулів і показників є принцип роботи органів кримінальної юстиції в Україні «скільки зайшло — стільки й вийшло». Момент винуватості фактично вирішується на етапі повідомлення про підозру. Адже відповідно до даних кримінальної статистики, понад 90% повідомлень про підозру у справах публічного обвинувачення тягнуть за собою передання обвинувального акта до суду. За умови незначної кількості закритих проваджень або переданих до суду обвинувальних актів із застосуванням примусових заходів медичного чи виховного характеру ми розуміємо, що далі обвинувачений на понад 90% отримає для себе несприятливі наслідки.
І останнє перед тим, як робити порівняння і висновки, — причини, з яких більшість обвинувальних актів складаються стосовно осіб, які повністю або частково визнають свою вину. Особи, які притягаються до відповідальності, здебільшого належать до незабезпечених верств населення, які не можуть собі дозволити публічно заявити про свою невинуватість, стають жертвами тиску, з огляду на проживання у регіональних центрах чи невеликих містах не можуть «піти проти громади» тощо. Здебільшого вони працюють неофіційно або взагалі безробітні, мають «больові точки», через які поліція може на них тиснути психологічно, а подекуди і стають жертвами катування та інших форм неналежного поводження, які застосовуються для «спрощення» своєї роботи правоохоронцями та отримання інформації зізнавального характеру.
Підсумовуючи інституційний аспект, висловимо тезу, що описані вище інституційні практики роботи унеможливлюють постановлення виправдувального вироку, а питання винуватості особи встановлює радше орган досудового розслідування шляхом повідомлення про підозру. При цьому система працює так, що якщо є будь-який сумнів у позиції сторони обвинувачення, то таке провадження не скеровується до суду, а закривається за відповідних підстав (хоча закриття кримінального провадження, в якому повідомлення про підозру майже нереальне, бо, знову ж таки, неформально тягне за собою настання негативних наслідків, бо сприймається як брак роботи органів правопорядку, зокрема через необхідність компенсувати шкоду, завдану незаконними діями органів правопорядку, в розуміння Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» №1150-ІХ).
Тож система кримінальної юстиції всіляко уникає можливого ризику у вигляді виправдання особи і скеровує до суду лише ті провадження, що «мають перспективу». Отже, в суді опиняються або обвинувальні акти, в яких є повне або часткове зізнання винуватості, або такі провадження, в яких пропонується застосування альтернативних заходів кримінально-правового характеру, зокрема затвердження угод про примирення або визнання винуватості, або врешті, якщо не можна уникнути іншого сценарію.
У суді ж реальна кількість виправдувальних вироків має розглядатися в межах 20% обвинувальних актів, у яких особа повністю заперечує свою вину у вчинені кримінального правопорушення. Проте таких даних не існує, тож можна лише приблизно підрахувати, що кількість виправдувальних вироків зросте у пʼять разів і буде в межах 5% (для суду першої інстанції) та 2,5–3% (для вироків, що набрали законної сили).
Навряд чи цифра у 5% чи 2,5–3% якось кардинально змінить уявлення людей про систему кримінальної юстиції, але ця цифра важлива для порівняння з іншими юрисдикціями.
Проте ця цифра має середній характер і була б інформативнішою, якби можна було порахувати долю виправдувальних вироків у провадженнях, де особа заперечує свою винуватість (наявний кримінально-правовий спір), має кошти на якісну правничу допомогу та в цілому готова відстоювати свої права у суді.
Можна сказати, що найчастіше виправдовують у майнових кваліфікованих злочинах, службових злочинах, зокрема корупційних. Подекуди це резонансні чи тяжкі/особливо тяжкі злочини загально-кримінального спрямування тощо. Думаю, що критерій зрозумілий і повністю лягає у концепцію «білокомірцевих злочинів» (white-collar crime).
За таких обставин питома вага виправдувальних вироків у злочинах у сфері службової діяльності складе 4,6%, а якщо говорити про прийняття пропозиції, обіцянки або одержання неправомірної вигоди службовою особою (ч. 3 ст. 368 КК України) — 271,4% (!).
Врешті, за браком часу в мене немає можливості рахувати ці цифри далі, а тим паче порівнювати по роках, залишимо це на потім.
Для порівняння з міркувань особистої обізнаності візьмемо американську юстицію. В судовій системі Сполучених Штатів Америки:
1) на федеральному рівні шанс бути виправданим коливається в межах 17%. Але йдеться про відсоток у справах, де є судовий розгляд (слухання).
Щодо загальної кількості всіх справ, то правоохоронна система США нараховує 0,34% (!) виправдань від загальної кількості обвинувачених внаслідок того, що понад 90% справ завершуються угодами про визнання винуватості;
2) на рівні окремих шатів (здебільшого нетяжкі злочини) – неможливо визначити (оскільки кожен штат має свою власну судову систему, і жодна стандартизована система обліку не охоплює всі штати), але за оцінками деяких дослідників «ще менше ніж на федеральному рівні»[8] або «менше 1%»[9].
У 2017 році – році з найновішими даними – розгляд у суді присяжних становив менше 3% у 22 юрисдикціях (наприклад Техас – 0,86%; Пенсільванія – 1,11%; Каліфорнія – 1,25%, Огайо – 1,27%; Флорида – 1,53%; Північна Кароліна – 1,66%, Мічиган – 2,12% і Нью-Йорк 2,91%).
Причина таких цифр полягає як в історичній поширеності інститут угод, так і раціональній економічній поведінці учасників кримінального провадження і не в останню чергу через лояльність суду присяжних (хоча остання теза дуже страждає від узагальнення).
Інститут угод про визнання винуватості дозволяє підозрюваному зробити раціональний вибір на користь передбачуваного покарання в майбутньому. Прокурор має широкий спектр пропозицій для нього, а підозрюваний, погоджуюсь на такий сценарій, економить час держави на розслідування. Врешті, він не страждає від невизначеності з огляду на довгий процес та невідоме покарання, тож уникає тривалого психологічного стресу. Іншими словами — це раціональний (економічний) вибір обох сторін провадження.
Іншими словами, якщо говорити про вирішення кримінально-правового спору в суді в США, то особа має шанс 17% бути виправданою, водночас це становить 0,34% від загальної кількості проваджень, що реєструються американськими органами правопорядку.
Якщо ж говорити про інші країни — то це предмет окремої статті. Проте цифри, які зустрічаються в інтернеті, зокрема в українських статтях у медіа (20–30–40(!)%), далекі від реальності. Наприклад, у системі загального права Канади відсоток виправдувальних вироків становить 3,2%. При цьому ця цифра коливається залежно від регіону: якщо в Квебеку це 13,1%, то в Онтаріо всього 0,6% [11]. У континентальній системі, наприклад, у Німеччині, можна зустріти цифру в 3,3–10% [12], у Франції — 3%; у Фінляндії — менше 2%; Бельгії — 0,3% (за даними статистичної служби ЄС — Євростату[13]). Подивитися ще далі, в Японії — 0,1% (!)[14]. І цей список можна продовжувати. Без методологічних застережень складно розповідати про ці цифри, адже на прикладі України та США видно, наскільки це непросто, проте це точно не ті захмарні цифри, про які інколи можна прочитати в українському медіа-просторі.
Отже, врешті-решт, можна зробити такі висновки:
___
Коментарі
Дописати коментар