1% ВИПРАВДАНИХ В УКРАЇНІ ТА США: ЧОМУ ВАЖЛИВО ПРАВИЛЬНО ТЛУМАЧИТИ ДАНІ КРИМІНАЛЬНОЇ СТАТИСТИКИ? (для JustTalk)

ОРИГІНАЛЬНА ПУБЛІКАЦІЯ

Кримінальна статистика примхлива річ, адже самі по собі дані не відповідають на більшість питань тих, хто їх ставить. Іншими словами: від тлумачення даних часто залежить повнота відповіді на поставлене питання. Один з прикладів необхідності правильно інтерпретувати кримінальну статистику є статистика виправдувальних вироків в Україні. Зазвичай звертають увагу, що вона становить менше 1% і це погано, водночас чи насправді це так? Повний заголовок мав би звучати так: «В Україні та США виправдовують менше 1% осіб. Водночас шанс виправдання в США набагато вищий», — проте так це привернуло б менше уваги, хіба ні? У цій статті я пропоную інший погляд на питання обвинувачення та виправдання в кримінальному провадженні.

Відсутність значної кількості виправдувальних вироків у діяльності українських органів кримінальної юстиції — одна з поширених тем для обговорення в наукових та експертних публікаціях. Водночас щоразу наголошується на тому, що їх мало, та на неможливості практичної реалізації інститутів змагальності в кримінальному процесі, адже все одно судді за будь-яких умов засуджують обвинувачених.

У цій статті я представлю лише маленький нарис компаративного аналізу української та американської системи кримінальної юстиції, які, здавалося б, такі різні, проте в питаннях економії ресурсу та врешті ризику отримати виправдувальний вирок майже не відрізняються, хоча і досягають такого результату різними способами де український, очікувано, гірший. Давайте розберемо чому.

СТАТИСТИЧНІ ДАНІ

Справді, в Україні кількість виправдувальних вироків із року в рік коливається в межах 1%.

Відповідно до статистичних даних:

у 2019 році — 987 (з 83 311 проваджень — 1,18%);

у 2020 році — 735 осіб (з 78 008 проваджень — 0,94%).

 До того ж уважний читач звернув увагу, що мова йде про суди першої інстанції, а значна частина виправдувальних вироків надалі скасовується апеляційною інстанцією. Навпаки ж — украй рідко.

Наприклад, структура скасування виправдувальних вироків у 2019 році виглядає таким чином: в апеляційному порядку виправдувальні вироки скасовано стосовно 311 осіб, із них у зв’язку зі скасуванням необґрунтованого виправдувального вироку апеляційні суди постановили нові вироки стосовно 49 осіб. У касаційному порядку перевірено виправдувальні вироки стосовно 215 осіб, із них скасовано вироки із призначенням нового розгляду стосовно 89 осіб [4].

Таким чином, якщо говорити про кінцевий відсоток виправданих осіб (стосовно яких вироки набрали законної сили), то він коливається в межах 0,3–0,4%. При цьому можливість скерувати справу на новий судовий розгляд значно ускладнює обрахунок статистичних даних.

ПРО ІНСТИТУЦІЙНУ МОДЕЛЬ РОЗСЛІДУВАННЯ

Якщо говорити дуже узагальнено, то така ситуація залишається сталою ще з 50-х років ХХ століття, коли остаточно сформувалася система органів кримінальної юстиції радянського зразка разом з усталеними практиками її роботи [5].

Виправдувальний вирок для суддів і прокурорів став не лише небажаним, а й шкідливим і таким, що підриває авторитет судової влади та органів правопорядку загалом (за радянських часів — партійної номенклатури). Саме до такого висновку дійшов у 1990-х роках Пітер Соломон у свої відомій у всьому світі роботі «Радянська кримінальна юстиція в часи Сталіна» (Soviet Criminal Justice under Stalin)[6]. Фактично з того часу система стимулів і показників не змінилась у своїх засадничих підходах, тож виправдувальний вирок є радше браком роботи системи, аніж результатом. І це не так погано, як здається на перший погляд. 

Справа в тому, що пересічному громадянинові незрозуміло, чому в Україні не виправдовують обвинувачених, адже законодавство передбачає такий механізм. Кримінально-правовий спір у теорії вирішується в суді на засадах змагальності, тож публічне обвинувачення може як довести свою версію подій, що призведе до засудження особи, так і не довести, тож особа буде виправдана. Принаймні це коректний погляд, якщо дивитись на партикулярне кримінальне провадження і не бачити правозастосовчого аспекту роботи інституції, яка перевантажена і не може, як персонаж детективного серіалу, в один момент часу розслідувати одне провадження.

...діяльність органів досудового розслідування та прокуратури перетворюється на «конвеєр» із виробництва перспективних для направлення до суду справ.

Разом з тим для фахівців, які на практиці працюють із кримінальними провадженнями (передусім загальнокримінального характеру) — захисників, слідчих, оперативних працівників, прокурорів та інших — цілком очевидно, що ситуація набагато складніша, ніж видається в теорії. Радше все догори дригом: виправдувальний вирок неформально потягне за собою негативні наслідки для прокурора та слідчого, хоча і законодавчі положення щодо дисциплінарної відповідальності за виправдувальні вироки та система оцінки за показниками «розкриття» відійшли у минуле (на нормативному рівні, звісно).

Річ у тім, що ми маємо здебільшого дивитися не на «право в книгах» (за термінологією Ойгена Ерліха), а його правозастосування — так званий інституційний фактор (інтерес). Застосовуючи положення КПК України на практиці, органи правопорядку та прокуратури завжди орієнтуються насамперед на власні інтереси, які переважно стосуються їхнього матеріального становища та уявлення про ефективність власної роботи. Саме тут варто згадати про показники ефективності роботи цих органів (кількісно-статистичну успішність з огляду на показники скерованих до суду проваджень), необхідність уникнення дисциплінарної відповідальності за неякісне розслідування справ або постановлення виправдувального вироку, збереження своєї посади та здоров’я в умовах великого навантаження на одного слідчого, прокурора тощо.

Дані емпіричних досліджень свідчать про те, що в умовах великого навантаження на слідчих і прокурорів, а також постійного орієнтування на показники розкриття діяльність органів досудового розслідування та прокуратури перетворюється на «конвеєр» із виробництва перспективних для направлення до суду справ (насамперед у загально-кримінальних кримінальних правопорушеннях, які розслідує Національна поліція, яка, в принципі, розслідує 95–97% кримінальних правопорушень в Україні).

Перспективними провадженнями є «легкі», «очевидні», у яких не треба витрачати значні зусилля на встановлення підозрюваної особи та формування доказової бази. Такі провадження в найкоротший строк доводять до суду та розглядають у спрощеному порядку без дослідження доказів, адже особи здебільшого визнають свою вину. З набранням чинності інституту кримінальних проступків у 2020 році спрощений порядок зазнав ще більшого спрощення: проступки можуть розглядатися за відсутності сторін та без судового розгляду (за умови, якщо особа звернулась з відповідним клопотанням, підписаним його захисником, тобто була обізнана з правовими наслідками такої процедури)[7].

Ключове тут — обвинувачені особи визнають свою вину, а якщо бути точнішим, то, за неофіційними даними (офіційної такої статистики просто не існує), у 80% кримінальних правопорушень загального спрямування особи повністю або частково визнають свою вину. Тож кримінально-правовий спір тут має лише формальний характер, суд, уже за визначенням, не може виправдати особу, а тільки вирішити питання про вид та розмір покарання чи застосувати інші заходи кримінально-правового характеру.

Момент винуватості фактично вирішується на етапі повідомлення про підозру.

Варто нагадати, що на практиці понад 70% від усіх зареєстрованих кримінальних правопорушень становлять лише 5 статей КК України (порівняно із понад 400 складами кримінальних правопорушень, згаданих у КК України). Зокрема, це (подається в порядку зменшення за середньорічними статистичними показниками):

1) крадіжка (майже 50%) (ст. 185 КК України);

2) умисне легке тілесне ушкодження (ст. 125 КК України);

3) шахрайство (ст. 190 КК України);

4) грабіж (ст. 186 КК України);

5) незаконне виготовлення, зберігання тощо наркотичних речовин без мети збуту (ст. 309 КК України).

Це і є типовою злочинністю, про ефективність боротьби з якою ми знаємо лише з тих показників, які надає нам сама поліція. При цьому варто розуміти, що наше знання про злочинність є викривленим через наявність «палочної системи», тож, по суті, ми недостатньо уявляємо собі масштаби та структуру злочинності (кримінальної протиправності) в Україні.

Наслідком такої системи стимулів і показників є принцип роботи органів кримінальної юстиції в Україні «скільки зайшло — стільки й вийшло». Момент винуватості фактично вирішується на етапі повідомлення про підозру. Адже відповідно до даних кримінальної статистики, понад 90% повідомлень про підозру у справах публічного обвинувачення тягнуть за собою передання обвинувального акта до суду. За умови незначної кількості закритих проваджень або переданих до суду обвинувальних актів із застосуванням примусових заходів медичного чи виховного характеру ми розуміємо, що далі обвинувачений на понад 90% отримає для себе несприятливі наслідки.

І останнє перед тим, як робити порівняння і висновки, — причини, з яких більшість обвинувальних актів складаються стосовно осіб, які повністю або частково визнають свою вину. Особи, які притягаються до відповідальності, здебільшого належать до незабезпечених верств населення, які не можуть собі дозволити публічно заявити про свою невинуватість, стають жертвами тиску, з огляду на проживання у регіональних центрах чи невеликих містах не можуть «піти проти громади» тощо. Здебільшого вони працюють неофіційно або взагалі безробітні, мають «больові точки», через які поліція може на них тиснути психологічно, а подекуди і стають жертвами катування та інших форм неналежного поводження, які застосовуються для «спрощення» своєї роботи правоохоронцями та отримання інформації зізнавального характеру.

Підсумовуючи інституційний аспект, висловимо тезу, що описані вище інституційні практики роботи унеможливлюють постановлення виправдувального вироку, а питання винуватості особи встановлює радше орган досудового розслідування шляхом повідомлення про підозру. При цьому система працює так, що якщо є будь-який сумнів у позиції сторони обвинувачення, то таке провадження не скеровується до суду, а закривається за відповідних підстав (хоча закриття кримінального провадження, в якому повідомлення про підозру майже нереальне, бо, знову ж таки, неформально тягне за собою настання негативних наслідків, бо сприймається як брак роботи органів правопорядку, зокрема через необхідність компенсувати шкоду, завдану незаконними діями органів правопорядку, в розуміння Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» №1150-ІХ). 

Тож система кримінальної юстиції всіляко уникає можливого ризику у вигляді виправдання особи і скеровує до суду лише ті провадження, що «мають перспективу». Отже, в суді опиняються або обвинувальні акти, в яких є повне або часткове зізнання винуватості, або такі провадження, в яких пропонується застосування альтернативних заходів кримінально-правового характеру, зокрема затвердження угод про примирення або визнання винуватості, або врешті, якщо не можна уникнути іншого сценарію.

АЛЬТЕРНАТИВНА ПИТОМА ВАГА ВИПРАВДУВАЛЬНИХ ВИРОКІВ В УКРАЇНІ

У суді ж реальна кількість виправдувальних вироків має розглядатися в межах 20% обвинувальних актів, у яких особа повністю заперечує свою вину у вчинені кримінального правопорушення. Проте таких даних не існує, тож можна лише приблизно підрахувати, що кількість виправдувальних вироків зросте у пʼять разів і буде в межах 5% (для суду першої інстанції) та 2,5–3% (для вироків, що набрали законної сили).

Навряд чи цифра у 5% чи 2,5–3% якось кардинально змінить уявлення людей про систему кримінальної юстиції, але ця цифра важлива для порівняння з іншими юрисдикціями.

Проте ця цифра має середній характер і була б інформативнішою, якби можна було порахувати долю виправдувальних вироків у провадженнях, де особа заперечує свою винуватість (наявний кримінально-правовий спір), має кошти на якісну правничу допомогу та в цілому готова відстоювати свої права у суді.

Можна сказати, що найчастіше виправдовують у майнових кваліфікованих злочинах, службових злочинах, зокрема корупційних. Подекуди це резонансні чи тяжкі/особливо тяжкі злочини загально-кримінального спрямування тощо. Думаю, що критерій зрозумілий і повністю лягає у концепцію «білокомірцевих злочинів» (white-collar crime).

За таких обставин питома вага виправдувальних вироків у злочинах у сфері службової діяльності складе 4,6%, а якщо говорити про прийняття пропозиції, обіцянки або одержання неправомірної вигоди службовою особою (ч. 3 ст. 368 КК України) — 271,4% (!).

Врешті, за браком часу в мене немає можливості рахувати ці цифри далі, а тим паче порівнювати по роках, залишимо це на потім.

ВИПРАВДУВАЛЬНІ ВИРОКИ В США

Для порівняння з міркувань особистої обізнаності візьмемо американську юстицію. В судовій системі Сполучених Штатів Америки:

1) на федеральному рівні шанс бути виправданим коливається в межах 17%. Але йдеться про відсоток у справах, де є судовий розгляд (слухання).

Щодо загальної кількості всіх справ, то правоохоронна система США нараховує 0,34% (!) виправдань від загальної кількості обвинувачених внаслідок того, що понад 90% справ завершуються угодами про визнання винуватості;

2) на рівні окремих шатів (здебільшого нетяжкі злочини) – неможливо визначити (оскільки кожен штат має свою власну судову систему, і жодна стандартизована система обліку не охоплює всі штати), але за оцінками деяких дослідників «ще менше ніж на федеральному рівні»[8] або «менше 1%»[9]. 

У 2017 році – році з найновішими даними – розгляд у суді присяжних становив менше 3% у 22 юрисдикціях (наприклад Техас – 0,86%; Пенсільванія – 1,11%; Каліфорнія – 1,25%, Огайо – 1,27%; Флорида – 1,53%; Північна Кароліна – 1,66%, Мічиган – 2,12% і Нью-Йорк 2,91%).

Причина таких цифр полягає як в історичній поширеності інститут угод, так і раціональній економічній поведінці учасників кримінального провадження і не в останню чергу через лояльність суду присяжних (хоча остання теза дуже страждає від узагальнення).

...якщо говорити про вирішення кримінально-правового спору в суді в США, то особа має шанс 17% бути виправданою, водночас це становить 0,34% від загальної кількості проваджень, що реєструються американськими органами правопорядку.

Інститут угод про визнання винуватості дозволяє підозрюваному зробити раціональний вибір на користь передбачуваного покарання в майбутньому. Прокурор має широкий спектр пропозицій для нього, а підозрюваний, погоджуюсь на такий сценарій, економить час держави на розслідування. Врешті, він не страждає від невизначеності з огляду на довгий процес та невідоме покарання, тож уникає тривалого психологічного стресу. Іншими словами — це раціональний (економічний) вибір обох сторін провадження.

У США наявний дієвий інститут присяжних, тож для американського прокурора існує набагато більший ризик отримати виправдувальний вирок, аніж для українського. Як відомо, континентальна система права зі слабким судом присяжних (в Україні фактично це «народні засідателі», а не «класичний» суд присяжних) менш гуманна до одних і тих самих ситуацій, які розглядаються професійним судом.

Іншими словами, якщо говорити про вирішення кримінально-правового спору в суді в США, то особа має шанс 17% бути виправданою, водночас це становить 0,34% від загальної кількості проваджень, що реєструються американськими органами правопорядку.

Якщо ж говорити про інші країни — то це предмет окремої статті. Проте цифри, які зустрічаються в інтернеті, зокрема в українських статтях у медіа (20–30–40(!)%), далекі від реальності. Наприклад, у системі загального права Канади відсоток виправдувальних вироків становить 3,2%. При цьому ця цифра коливається залежно від регіону: якщо в Квебеку це 13,1%, то в Онтаріо всього 0,6% [11]. У континентальній системі, наприклад, у Німеччині, можна зустріти цифру в 3,3–10% [12], у Франції — 3%; у Фінляндії — менше 2%; Бельгії — 0,3% (за даними статистичної служби ЄС — Євростату[13]). Подивитися ще далі, в Японії — 0,1% (!)[14]. І цей список можна продовжувати. Без методологічних застережень складно розповідати про ці цифри, адже на прикладі України та США видно, наскільки це непросто, проте це точно не ті захмарні цифри, про які інколи можна прочитати в українському медіа-просторі.

 

Отже, врешті-решт, можна зробити такі висновки:

1

У разі наявності кримінально-правового спору шанс бути виправданим в Україні становить близько 2,5–3%; в США на федеральному рівні — близько 17%, на рівні штату ще менше. Водночас питома вага в загальній кількості вироків в Україні становить близько 1% (якщо говорити про ті, що набрали законної сили — в 2–2,5 рази менше); в США на федеральному рівні — 0,34%, а на рівні окремих штатів – менше 1% (за неточними оцінками). Причина проста: застосування альтернативних механізмів розгляду спору та наявність дієвого суду присяжних у США.

2

Дискусія стосовно якості системи кримінальної юстиції не має обертатися навколо питомої ваги виправдувальних вироків, адже їхній рівень не так сильно коливається залежно від різних національних правових систем. Понад те, як і будь-які статистичні дані, питома вага виправдувальних вироків може по-різному інтерпретуватись і свідчити як про позитивні елементи системи, так і про негативні. Завжди виправдувальні вироки необхідно вписувати в загальний контекст, зокрема із розглядом співвідношення між ними та альтернативних механізмів кримінального переслідування та вирішення кримінально-правового спору в суді.

3

Досягнення подібних цифр в український та американській системі кримінальної юстиції відбувається різними шляхами. Фактично інститут «угоди зі слідством» (plea-bargain) в Україні неформально існує у вигляді спонукання до співпраці та визнання вини підозрюваним на досудовій стадії кримінального провадження. Ключова відмінність у тому, що така економія ресурсів та зменшення ризику виправдання в суді внаслідок наявності там реального кримінально-правового спору полягає в тому, що в Україні це відбувається в повній невизначеності для підозрюваного, «сірій, неформальній» зоні та з огляду на систему стимулів та показників, нерідко із застосуванням психологічного і навіть фізичного тиску. Якщо в США це справді угода, то в Україні — односторонній акт зізнання в широкому значенні.

4

Підготовча (досудова) діяльність органів правопорядку та прокуратури, яка полягає в тому, щоб скерувати до суду якнайменше кримінальних проваджень з кримінально-правовим спором (де особа заперечує свою винуватість), є нормальним прагненням раціоналізувати використання обмеженого бюджетного ресурсу стороною обвинувачення. Що вище ризик втрати результатів роботи внаслідок виправдання особи, то гірше для ефективності системи в цілому. Тож можна визнати застарілість тези про те, що «краще виправдати 10 винних осіб, аніж засудити 1 невинного»[15], хоча з аксіологічної точки зору вона коректна та приваблива, проте має невеликий стосунок до практики системи кримінальної юстиції. Знову ж таки, перевантаженість системи тяжіє до раціоналізації, і особа має отримувати змагальний процес тільки тоді, коли вона заперечує свою вину. В інших випадках — оптимізація ресурсів допустима, звісно, зі збереженням процесуальних гарантій.

___

[1] Горбаль А., Насрідінов Р., Пʼятак І. Виправдувальні та обвинувальні вироки. Статистичний аналіз співвідношення обвинувальних та виправдувальних вироків 2014–2018 // Український центр суспільних даних, листопад 2019. — С. 11. [Електронний ресурс] / Режим доступу: https://socialdata.org.ua/wp-content/uploads/2019/12/deliverable-6_.pdf.

[2] Форма №1-к (річна). Звіт судів першої інстанції про розгляд матеріалів кримінального провадження за 2019 рік [Електронний ресурс] / Режим доступу: https://court.gov.ua/inshe/sudova_statystyka/rik_2019.

[3] Статистичні дані систематизовано та узагальнено на підставі річних форм статистичної звітності №6 «Звіт про осіб, притягнутих до кримінальної відповідальності, та види кримінального покарання» Державної судової адміністрації України [Електронний ресурс] / Режим доступу: https://court.gov.ua/inshe/sudova_statystyka/.

[4] Бабанли Р., Кравченко С. Кримінальне судочинство: що говорить судова статистика // Судово-юридична газета, 02.04.2020 р. [Електронний ресурс] / Режим доступу: https://sud.ua/ru/news/blog/165153-kriminalne-sudochinstvo-scho-govorit-sudova-statistika?fbclid=IwAR3g0e-Vpa07VfR87w9AO6qnJ9ocn_6wg5cumZpFaj6YMrzNsvNYEn0n7sk.

[5] Оцінка ефективності роботи поліції в Україні: від «палиць» до нової системи (на прикладі органів досуд. розслідування). Науково-практичне видання / Крапивін Є. О. — Київ : Софія-А, 2016. — 120 с.

[6] Peter H. Solomon Jr. Soviet Criminal Justice under Stalin / Cambridge University Press, 1997. — 520 p.

[7] Дет. див.: Оцінка впровадженості кримінальних проступків в Україні. Підготовлено Євгеном Крапивіним, в рамках проєкту Ради Європи «Дотримання прав людини в системі кримінальної юстиції України» (2020) [Електронний ресурс] / Режим доступу: https://rm.coe.int/ukr-criminal-misdem-research-final-main-body/1680a1e989.

[8] Jeffrey Q. Smith, Grant R. Macqueen. Trials continue to decline in Federal and State Courts. Does it matter? // Judicature. Vol. 101. Number 4. Winter 2017 [Електронний ресурс] / Режим доступу: https://judicialstudies.duke.edu/wp-content/uploads/2018/01/JUDICATURE101.4-vanishing.pdf.

[9] З особистої розмови автора з колишній федеральним прокурором США.

[10] Gramlich J. Only 2% of federal criminal defendants go to trial, and most who do are found guilty / Pew Research Center, June 11, 2019 [Електронний ресурс] / Режим доступу: https://www.pewresearch.org/fact-tank/2019/06/11/only-2-of-federal-criminal-defendants-go-to-trial-and-most-who-do-are-found-guilty/.

[11] Solomon Peter H. Understanding Russia’s Low Rate of Acquittal: Pretrial Screening and the Problem of Accusatorial Bias / Review of Central and East European Law. May 2015. — P. 9.

[12] Jehle Jörg-Martin Criminal Justice in Germany. Facts and Figures / Published by the Federal Ministry of Justice and Condumer Protection. Seventh Edition, 2019. — P. 9.

[13] Eurostat. Data Browser [Електронний ресурс] / Режим доступу: https://ec.europa.eu/eurostat/databrowser/view/crim_crt_per/default/table?lang=en.

[14] Ramseyer J. Mark, Rasmusen Eric B. Why is the Japanese Conviction Rate so High? / The Journal of Legal Studies. Vol. 30, No. 1 (January 2001), — pp. 53-88.

[15] Першоджерело — робота римського юриста Ульпіана «Про обовʼязки проконсула» (Дигести. Кн. 48, т. 19, п. 5) , популяризована в американському дискурсі відомим юристом В. Блекстоуном (W. Blackstone) у 1769 році в формулюванні «It is better that ten guilty persons escape than that one innocent suffer» («Краще десять винних осіб уникнуть відповідальності, аніж одна невинна страждає»— "Commentaries on the laws of England". J.B. Lippincott Co., Philadelphia, 1893.