EDITORIAL: ПОКЛАДЕННЯ ФУНКЦІЇ СУДОВОГО КОНТРОЛЮ НА ПРОКУРОРА: ЯК ОБҐРУНТОВУЄТЬСЯ «ВІДСУТНІСТЬ ОБ’ЄКТИВНОЇ МОЖЛИВОСТІ» ЙОГО ЗДІЙСНЕННЯ?

 ОРИГІНАЛЬНА ПУБЛІКАЦІЯ ДЛЯ JUSTTALK.

Особливий режим досудового розслідування під час воєнного стану дозволяє керівнику відповідного органу прокуратури виконувати функції слідчого судді, насамперед здійснювати судовий контроль за дотриманням прав і свобод людини (ст. 615 КПК України). Для цього необхідно обґрунтувати «відсутність об’єктивної можливості» виконати процесуальну дію (ухвалити рішення) в загальному порядку. Водночас прокурор – це зацікавлена сторона провадження із завданням переслідувати та обвинувачувати. Складно уявити, що судовий контроль у такому випадку буде належним чином забезпечений. Навіть не тому, що прокурор буде свідомо воліти до порушень, а тому, що крізь призму своєї процесуальної ролі не зможе безсторонньо оцінити картину. Яким чином забезпечити правосуддя та які критерії «об’єктивної неможливості»?

ПЕРЕДІСТОРІЯ

У 2014 році Законом України № 1631-VII «Про внесення змін до КПК України щодо особливого режиму досудового розслідування в умовах воєнного, надзвичайного стану або у районі проведення антитерористичної операції» кодекс було доповнено Розділом ІХ-1 щодо особливостей досудового розслідування в умовах правового режиму воєнного стану, надзвичайного стану, проведення антитерористичної операції (АТО, пізніше – ООС) у разі неможливості виконання у встановлені законом строки слідчим суддею повноважень. У такому випадку повноваження слідчих суддів тимчасово передаються відповідним прокурорам, які набувають додаткових процесуальних прав, що полягають у здійсненні судового контролю за дотриманням прав і свобод людини під час кримінального провадження. Судовий контроль охоплює санкціонування окремих слідчих дій, застосування заходів забезпечення кримінального провадження, зокрема запобіжних тощо.

Підставами для здійснення прокурором функції судового контролю були: 1) наявність особливого правового режиму на території; 2) неможливість виконання у встановлені законом строки слідчим суддею повноважень (ч. 1 ст. 615 КПК України в редакції, чинній станом на 22 серпня 2014 року).

Важливість таких змін також обґрунтовувалася практичною неможливістю своєчасного виконання формально-обов’язкових процесуальних дій у військово-польових умовах. У процесі активізації бойових дій не виключені випадки відсутності фізичної можливості доставити затриману особу до суду для розгляду клопотання про обрання стосовно неї запобіжного заходу (ст. 211 КПК України), що може призвести до звільнення від кримінальної відповідальності осіб, причетних до вчинення кримінальних правопорушень.

ПІСЛЯ ПОВНОМАСШТАБНОГО ВТОРГНЕННЯ

Після повномасштабного вторгнення збройних сил російської федерації 24 лютого 2022 року питання здійснення правосуддя постало перед усією системою правопорядку. Неможливість фізично здійснювати правосуддя торкнулася багатьох судів, а навантаження на систему правосуддя в частині судового контролю суттєво зросло у зв’язку з потребою протидії колабораційній, диверсійній, підривній діяльності, запобігання масовому вчиненню майнових злочинів на територіях, звідки було евакуйовано / виїхало населення тощо. Навесні-влітку 2022 року було ухвалено низку змін до кримінального та кримінального процесуального законодавства, які детально врегулювали питання особливого режиму досудового розслідування та судового розгляду в умовах воєнного стану.

Зокрема, було ухвалено низку змін до Розділу ІХ-1 КПК України – Законом № 2111-ІХ від 3 березня 2022 року; Законом № 2125-ІХ від 15 березня 2022 року; Законом № 2137-ІХ від 15 березня 2022 року; Законом № 2201-ІХ від 14 квітня 2022 року; Законом № 2462-ІХ від 27 липня 2022 року. Ними як суттєво розширено обсяг правового регулювання ст. 615 КПК України, так і доповнено Розділ ІХ-1 новими статтями, що надає йому більшої системності та права називатися справді особливим режимом здійснення досудового розслідування, судового розгляду в умовах воєнного стану. Деякі процесуальні гарантії для підозрюваного / обвинувачення не один раз змінювалися, наприклад збільшився граничний строк затримання, протягом якого особа має постати перед слідчим суддею / судом.

Що стосується функції судового контролю, то формулювання «неможливість виконання у встановлені строки слідчим суддею повноважень» поступово змінювалося на «відсутність об’єктивної можливості виконання у встановлені законом строки слідчим суддею повноважень» (15 березня) і врешті «відсутність об’єктивної можливості виконання слідчим суддею повноважень, передбачених відповідними статтями КПК України» (чинна редакція, з 1 травня 2022 року).

Чинна редакція КПК України відносить до повноважень керівника відповідного органу прокуратури, що здійснює судовий контроль, лише повноваження, передбачені статтями 140 (привід), 163, 164 (тимчасовий доступ до речей і документів), 170, 173 (арешт майна), 206 (загальні обов’язки щодо захисту прав людини), 219 (строки досудового розслідування), 232 (допит, впізнання у режимі відеоконференції), 233, 234, 235 (санкціонування обшуку), 245–248 (санкціонування певних видів експертиз), 250 (НСРД) і 294 (продовження строків досудового розслідування) КПК України.

При цьому до 25 серпня 2022 року керівник відповідного органу прокуратури мав повноваження щодо обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою на строк до 30 діб до осіб, які підозрюються у вчиненні злочинів, передбачених статтями 109–115, 121, 127, 146, 146-1, 147, 152–156-1, 185, 186, 187, 189–191, 201, 255–255-2, 258–258-5, 260–263-1, 294, 348, 349, 365, 377–379, 402–444 Кримінального кодексу України, а у виняткових випадках також у вчиненні інших тяжких чи особливо тяжких злочинів, якщо затримка в обранні запобіжного заходу може призвести до втрати слідів кримінального правопорушення чи втечі особи, яка підозрюється у вчиненні такого злочину. Водночас станом на сьогодні залишилися повноваження з продовження строку запобіжного заходу, тож вплив на винятковий запобіжний захід (тримання під вартою) лишається. Причому це повноваження наявне незалежно від того, який суб’єкт (слідчий суддя чи керівник органу прокуратури) ухвалював первісне рішення про обрання запобіжного заходу.

Про такі рішення прокурор за першої можливості повідомляє прокурора вищого рівня, а також суд, надаючи копії відповідних документів не пізніше ніж за 10 днів з дня повідомлення (ч. 3 ст. 615 КПК України). Оскільки ані форма, ані зміст такого повідомлення не визначені, то можна вважати, що воно здійснюється в довільній формі.

«Що має робити слідчий суддя та чи повинен він проявляти певну активність при отриманні цих копій рішень? З огляду на ст. 615 КПК України законодавець не зобов’язує слідчого суддю вчиняти процесуальні дії. Таким чином, законодавець вимагає формування так званого контрольного провадження у слідчого судді, який у разі подання скарги на рішення, дії чи бездіяльність прокурора міг би, по-перше, бачити загальну картину щодо того, які рішення приймав прокурор, а по-друге, ухвалювати рішення за результатами розгляду скарги, яка до нього надійшла», – Сергій Фомін, суддя Верховного Суду^[1].

Тож передбачений обов’язок «не має продовження в КПК України. Тобто із норми не випливає, що у такій ситуації після повідомлення прокурор вищого рівня та слідчий суддя мають здійснити постперевірку чи прийняти якісь рішення», – адвокатка, науковиця Ірина Гловюк^[2].

Таким чином, ця норма має лише інформативний характер. Хоча направду подібні дії мали б тягнути за собою певні юридичні наслідки, тоді необхідність такого повідомлення була б виправдана з позиції захисту прав і свобод людини. У такому випадку виникає небезпека упередженості та зловживання повноваженнями відповідним керівником органу прокуратури.

«Можливо, варто було запровадити процедуру подальшого підтвердження слідчим суддею правомірності такого рішення за першої можливості або після припинення чи скасування воєнного стану», – Нірмал Вішевник, адвокат^[3].

«Для того, щоб забезпечити судовий контроль за ухваленими прокурором у порядку статті 615 КПК України рішеннями, має бути реєстр таких рішень. Чи ведеться такий реєстр? Певно, що ні. Тому слідчий суддя, повертаючись до своїх повноважень на території, де не могло здійснюватися правосуддя, просто не може дізнатися про те, що такі рішення ухвалювалися. Очевидно, що прокурор мав би прийти до суду з таким реєстром і сам заявити про це. Це могло б забезпечити подальший судовий контроль», – Віра Михайленко, суддя Вищого антикорупційного суду, голова суду^[4].

Отже, чинний КПК України для виконання керівником органу прокуратури функції судового контролю в межах особливого режиму досудового розслідування та судового розгляду передбачає наявність таких умов:

1

правовий режим воєнного стану;

2

відсутність об’єктивної можливості виконання слідчим суддею повноважень, передбачених відповідними статтями КПК України;

3

наявність клопотання прокурора або клопотання слідчого за погодженням з прокурором;

4

винесена керівником органу прокуратури постанова, яка має містити обґрунтування правомірності здійснення ним повноважень слідчого судді (абз. 2 п. 2 ч. 1 ст. 615 КПК України).

ЩО ТАКЕ «ВІДСУТНІСТЬ ОБ’ЄКТИВНОЇ МОЖЛИВОСТІ»?

Поняття «відсутність об’єктивної можливості» є відкритим текстом норми права, тобто вона не визначена текстуально, проте визначається правозастосовником у кожному конкретному випадку залежно від обставин. Простішими словами, це оцінне (оціночне) поняття на кшталт понять «розумні строки» чи «обґрунтована підозра».

«Жодного прикладу такої неможливості не наведено, та й надати такий перелік неможливо. У доктрині слушно зазначається, що об’єктивна неможливість є питанням фактів та встановлюється у кожному конкретному провадженні з урахуванням воєнних дій», – науковець Михайло Тішин^[5].

«Це ж не тільки про окупацію, а й про відключення світла й неможливість працювати суду. Правда, це вже проблеми внутрішнього розпорядку суду, що неможливо запустити систему фіксації, усю електроніку тощо. Можна ж уявити, що «по-старому» при світлі свічки суддя ухвалює рішення щодо особи, яка стоїть перед ним. У цьому суть судового контролю, а не в технічній фіксації в повному обсязі», – Аркадій Бущенко, суддя Верховного Суду^[6].

Оскільки наразі немає судової практики у вигляді правових позицій Верховного Суду чи рішень Європейського суду з прав людини з цього питання (квазіпрецедентних форм права), ніхто не може чітко відповісти, у чому саме полягає об’єктивна неможливість. Водночас очевидно, що мова йде про пристосування до надзвичайних обставин задля забезпечення можливості здійснення правосуддя в умовах, що унеможливлюють функціонування судів на конкретній території. Причиною цього може бути як окупація, близькість до зони бойових дій, так і фізична непридатність приміщень, неповернення суддів з евакуації після деокупації територій тощо.

Також об’єктивна неможливість виконання слідчим суддею повноважень може бути пов’язана не тільки безпосередньо з воєнними діями: вона може виникнути через організацію роботи суду, комендантську годину, місце зберігання матеріалів досудового розслідування тощо. Кожна конкретна ситуація обґрунтовується керівником відповідного органу прокуратури в постанові.

До того ж варто спиратися на загальні засади (принципи) кримінального провадження. Так, відповідно до ст. 7 КПК України зміст і форма кримінального провадження в умовах воєнного стану повинні відповідати загальним засадам кримінального провадження з урахуванням особливостей здійснення кримінального провадження, визначених розділом IХ-1 «Особливий режим досудового розслідування, судового розгляду в умовах воєнного стану» цього кодексу.

«У кожному конкретному випадку предметом доказування в суді та оцінки судом має бути те, чи справді не було об’єктивної можливості, наприклад, звернутися до слідчого судді за ухвалою про застосування запобіжного заходу, проведення обшуку. Під час застосування положень ст. 615 КПК України слідчий, прокурор обов’язково мають зазначати у відповідних документах (постановах, клопотаннях), чому немає об’єктивної можливості дотриматися стандартного порядку проведення процесуальних дій», – Олександра Яновська, суддя Верховного Суду^[7].

Відсутність об’єктивної можливості здійснювати повноваження може обґрунтовуватися будь-якими джерелами, зокрема документами, зі змісту яких зрозуміло, що слідчий суддя не має можливості здійснювати судовий контроль станом на момент ухвалення рішення (а не в умовах воєнного стану взагалі). Такими джерелами інформації можуть бути довідки суду, документи Державної судової адміністрації України, розпорядження про зміну територіальної підсудності тощо, а також загальновідомі факти про перебіг воєнних дій на конкретній території, де здійснюється правосуддя.

«Особливо складна ситуація зараз з прокурорами, яких почали переслідувати в порядку притягнення до дисциплінарної відповідальності. Мабуть, прокурору треба в цьому випадку звернутися за підтвердженням до суду або ДСА і чітко ставити питання про період, коли ухвалювалися рішення, чи працював суд, чи були представники апарату, чи була можливість подати клопотання тощо.

Як на мене, ситуація не така однозначна з позицією ЄСПЛ. Бо об’єктивно існують непідконтрольні території, об’єктивно спливають строки, об’єктивно треба розв’язувати питання тримання під вартою. Тож законодавець сконструював ст. 615 КПК України, надавши ці повноваження прокурору (згодом – керівнику прокуратури), – це не найгірший вихід з ситуації, адже могло бути гірше, наприклад автоматичне продовження, яке уже визнавалося неконституційним.

Цікавим є рішення «Шиссер проти Швейцарії» (Schiesser v. Switzerland), § 29 – словосполучення «компетентний судовий орган» має те саме значення, що і «суддя або інша посадова особа, якій закон надає право здійснювати судову владу» в ч. 3 ст. 5 Конвенції. У ньому ЄСПЛ демонструє, що не є «вежею зі слонової кістки», що він може врахувати мотиви законодавця, зрозуміти їх. У цьому рішенні суд сказав, що в певних випадках прокурор може бути судом у розумінні Конвенції, але прокурор має ще й виконувати функції судді – аналізувати клопотання, ризики, обґрунтованість тощо. Чи робить це прокурор? Чи видно це з ухваленого рішення? Навряд чи.

Ну і, як завжди, проблема зі ст. 29 Конституції – відступ від неї неможливий навіть в умовах воєнного стану. Від ст. 5 ЄКПЛ – можна, від ст. 29 Конституції України – у жодному разі. Це особливість нашої Конституції, з якою завжди необхідно рахуватися», – Костянтин Шалота, суддя Корольовського районного суду м. Житомира^[8].

ЯКІ ПРОБЛЕМИ У ЗВ’ЯЗКУ З ЦИМ ВИНИКАЮТЬ НА ПРАКТИЦІ?

Як уже зазначалося, мета відступу від загального порядку здійснення досудового розслідування та судового розгляду, передбаченого ст. 615 КПК України, полягає в забезпеченні правосуддя на тих територіях і в тих умовах, де через відсутність об’єктивної можливості слідчим суддею, судом здійснювати свої повноваження це зробити неможливо. У подальшому обговоренні ймовірних наслідків порушення особливого режиму розслідування й розгляду, передбаченого Розділом ІХ-1 КПК України, варто завжди тримати в голові думку, що ми обираємо між відсутністю судового контролю за дотриманням прав і свобод людини взагалі та механізмом його часткового забезпечення силами офіцерів правосуддя – прокурорів.

Тому залишилося відповісти на два питання: 1) які практичні наслідки перекладення на прокурора функції судового контролю; 2) яким чином забезпечити правосуддя у випадку, якщо судовий контроль не може здійснювати слідчий суддя, суд з об’єктивних причин (власне, які пропозиції до зміни ситуації, що склалася).

Стосовно практичних наслідків, то якість «судового контролю» за дотриманням прав і свобод людини в кримінальному провадженні, що здійснюється прокурором, прямо впливає на забезпечення прав підозрюваного / обвинуваченого. Насамперед мова йде про процесуальні гарантії, передбачені правом на свободу й особисту недоторканність (санкціонування продовження запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою), право на власність (санкціонування тимчасового доступу до речей і документів), право на повагу до приватного та сімейного життя (приватність) (санкціонування обшуку) тощо.

За таких умов єдиною гарантією законності та обґрунтованості рішень, ухвалених у межах особливого режиму досудового розслідування, залишається судове оцінювання правомірності застосування положень ст. 615 КПК України за результатами судового розгляду кримінального провадження при оцінюванні доказів у нарадчій кімнаті під час ухвалення судового рішення.

Наслідком порушення цих прав і свобод людини (процесуальних гарантій) може бути визнання доказів недопустимими (ст. 86, 87 КПК України). Проте це не відбувається автоматично в кожному випадку необґрунтованості постанови про виконання керівником відповідного органу прокуратури функцій слідчого судді, суду. Як зазначає Верховний Суд у своїй правовій позиції щодо допустимості доказів, «…[Суд] повинен у межах доводів сторін перевірити, чи призвів спосіб призначення експертизи до порушення тих чи інших прав і свобод людини, передбачених Конвенцією та/або Конституцією України. У разі визнання доказів недопустимими суд має вмотивувати свої висновки про істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, зазначивши, які саме й чиї права і свободи було порушено і в чому це виражалося»^[9].

«Щодо практичних наслідків, то питання допустимості може бути розв’язане пізніше під час судового розгляду. Напевне, усі будуть чекати на рішення Верховного Суду, щоб визначитися з тим, як правильно все ж таки було це робити. А що до цього робити слідчому судді, коли він отримав ці матеріали з рішеннями прокурора? Або судді під час судового розгляду? Чи має це бути ініціативна перевірка судом, щоб пересвідчитися, що в певний період чинності редакції статті 615 КПК України слідчий суддя не міг здійснювати свої повноваження? Або це питання має розв’язуватися в межах змагальності, якщо його порушує сторона захисту? Багато питань залишаються відкритими», – Віра Михайленко, суддя Вищого антикорупційного суду, голова суду^[10].

Оскільки аналогічні до «відсутності об’єктивної можливості» положення діють з 2014 року (див. вище), то можна навести приклади судової практики з цього питання. Наприклад, визнання доказів недопустимими у зв’язку з необґрунтованістю дій прокурора під час санкціонування НСРД (2017 рік, Донецька область): «Стаття 615 КПК України передбачає виконання прокурором повноважень слідчого судді, встановлених ст. ст. 247, 248 КПК України, на місцевості (адміністративній території), на якій проводиться антитерористична операція, лише у разі неможливості виконання у встановлені законом строки таких повноважень самим слідчим суддею. У вищенаведених постановах про проведення НСРД прокурором не зазначається, у чому, на його думку, полягала неможливість виконання у встановлені законом строки слідчим суддею Апеляційного суду Донецької області повноважень з розгляду клопотань про проведення негласних слідчих (розшукових) дій. Інша зазначена у постановах підстава як «необхідність оперативного встановлення обставин справи» ні в якому разі не надає прокурору законного права на виконання повноважень слідчого судді. Положеннями ст. 250 КПК України прокурор також не скористався. …На виконання вказаного Закону головою ВССУ видане розпорядження від 02.09.2014 року № 2710/38-14 «Про визначення територіальної підсудності справ», згідно якому розгляд кримінальних проваджень, підсудних Апеляційному суду Донецької області (м. Донецьк), здійснюється Апеляційним судом Запорізької області. …Таким чином, на момент винесення прокурором постанов про проведення НСРД від 15–18 березня 2015 року розгляд клопотань у порядку ст. ст. 247, 248 КПК України об’єктивно міг бути забезпечений слідчими суддями Апеляційного суду Запорізької області у встановлені законом строки.

…

У наведених постановах прокурора про проведення НСРД прямо зазначено, що ОСОБА_5 та ОСОБА_52 є працівниками правоохоронних органів. Суд вважає, що з огляду на вказане прокурор у кримінальному провадженні не мав права та підстав перебирати на себе повноваження слідчого судді апеляційного суду з приводу надання дозволу на проведення негласних слідчих (розшукових) дій, а отже, такі його рішення є незаконними. Суд вважає, що в даному випадку слідчі або прокурор мали б звернутися для отримання дозволу на проведення НСРД до слідчого судді Апеляційного суду Запорізької області або Апеляційного суду Донецької області (м. Маріуполь) або Апеляційного суду Дніпропетровської області як найбільш наближеного до апеляційного суду, в межах територіальної юрисдикції якого здійснюється досудове розслідування»^[11].

ЯКИМ ЧИНОМ ВСЕ-ТАКИ ЗДІЙСНЮВАТИ ПРАВОСУДДЯ В УМОВАХ ВОЄННОГО СТАНУ В ТАКИХ ВИПАДКАХ?

«Поряд з делегуванням цих функцій у прокуратурі не відбулося інституційних реформ, які б наблизили її до судової влади. Тобто тут мова йде більше про виконавчу владу, яка розглядає клопотання, і ЄСПЛ визнав би це порушенням прав людини. Водночас у нас є дерогація договору, але сам ЄСПЛ зазвичай скептично ставиться до таких дерогацій – чи не підриває вона зміст Конвенції? А чи справді ситуація в країні така, що виправдовує такий відступ? У перші місяці війни це було виправдано, але що довше тривають надзвичайні обставини, то більше вони стають умовами звичайного життя, то більше все це буде предметом прискіпливого контролю з боку ЄСПЛ, який розглядатиме такі скарги проти України.

До того ж, на мій погляд, ми порушуємо гарантії, передбачені ст. 29 Конституції України, ст. 5 Конвенції про захист прав і свобод людини, – право на свободу та особисту недоторканність», – Аркадій Бущенко, суддя Верховного Суду^[12].

В умовах відсутності об’єктивної можливості слідчого судді, суду здійснювати судовий контроль за дотриманням прав і свобод людини в кримінальному провадженні, що зумовлено воєнним станом (фактичною небезпекою для життя і здоров’я на певній території у зв’язку з воєнними діями або неможливістю функціонування суду з цих причин), постає питання про те, на кого може бути покладена ця функція.

Очевидно, що прокурор як офіцер правосуддя (прокуратура з 2 червня 2016 року прямо віднесена Конституцією України до системи правосуддя, отже, є її частиною (елементом), проте не органом правосуддя) є найбільш наближеним до суду: 1) за кваліфікацією (юридичною підготовкою); 2) за рівнем незалежності (процесуальна незалежність, самоврядність професії тощо); 3) учасником кримінального провадження, до повноважень якого віднесено право на звернення до суду з клопотаннями про втручання в реалізацію прав і свобод людини (заходи забезпечення кримінального провадження), має тимчасово брати на себе такі функції, де виникає відповідна потреба.

Безперечно, постає питання про неупередженість його оцінок щодо можливості втручання в права і свободи людини для здійснення слідчих і процесуальних дій, а роль прокурора як публічного обвинувача наперед визначає обвинувальний ухил щодо дій і оцінок прокурора в кримінальному провадженні. Водночас, як уже зазначалося, ми маємо вибір між здійсненням судового контролю прокурором і нездійсненням його взагалі.

Доцільно було б застосувати для такого випадку відому юридичну максиму «justice delayed is justice denied» (відкладене правосуддя – це відмова в правосудді). Те саме стосується і судового контролю – його неможливо здійснити потім, на безпечній території чи в безпечних умовах, тому що втручання в права і свободи громадян зазвичай відбувається з нагальною законною метою, продиктованою інтересами кримінального переслідування. Здійснення такого втручання – це завжди віднаходження правильного балансу між необхідністю переслідування і притягнення винних осіб до відповідальності та реалізацією людиною своїх прав і свобод. Можливо, і простіше було б скасувати будь-яке правосуддя на територіях, де не може належним чином функціонувати суд, проте це видається несправедливим з багатьох міркувань. Насамперед тому, що система правосуддя може знайти компромісний варіант, у якому зі збереженням процесуальних гарантій судовий контроль забезпечуватиметься прокурором, а не слідчим суддею, судом.

Таким чином, питання радше полягає в тому, який запобіжник від зловживань може бути використаний у цьому випадку. Власне, законодавець уже його встановив – необхідність обґрунтувати відсутність об’єктивної можливості виконання повноважень суддею, що породжує потребу перебирання цієї функції прокурором. Надалі, під час розгляду справи по суті доказів, зібраних у межах слідчих і процесуальних дій, санкціонованих прокурором, можна оцінювати в кожному конкретному випадку, чи справді така необхідність була, чи можливо було звернутися до суду.

Необґрунтованість такого втручання подекуди може мати наслідком визнання доказів недопустимими у зв’язку з істотними порушеннями прав і свобод людини. Але частіше це питання професійності, компетентності, неупередженості прокурора. Наприклад, Кваліфікаційно-дисциплінарна комісія прокурорів притягнула до відповідальності прокурора, який застосовував положення ч. 2 ст. 615 КПК України на території м. Києва у травні 2022 року, посилаючись на неможливість функціонування суду (рішення № 202дп-22)^[13]. Водночас коли мова йшла про перші дні квітня 2022 року, коли м. Київ лише звільнили від оточення, то комісія вирішила, що посилання на відсутність об’єктивної можливості виправдане, і закрила провадження щодо прокурора (рішення № 41дп-23)^[14].

Звісно, прокурору складно одночасно бути і представником сторони обвинувачення, і незалежним арбітром у цьому випадку, проте краще санкціонування таких дій прокурором, аніж несанкціонування взагалі (відсутність судового контролю) чи нездійснення кримінального переслідування взагалі (відмова в правосудді для потерпілих від кримінальних правопорушень і суспільства загалом).

Але також не варто виключати пропозиції щодо постсудового контролю з боку слідчого судді, суду – подальше підтвердження слідчим суддею, судом правомірності ухваленого рішення за першої ж можливості або після припинення / скасування воєнного стану. З огляду на середній строк досудового розслідування в кримінальних провадженнях часовий проміжок між випадком перебирання прокурором на себе функції судового контролю та судовим розглядом по суті (оцінюванням зібраних з втручанням у права і свободи людини доказів) може бути значним, вимірюватися роками. Тож питання правомірності втручання може розв’язуватися між цими етапами кримінального провадження.

Допоки ж варто покладатися на внутрішню організацію роботи прокуратури, незалежність і неупередженість прокурора та до

^[1] Процесуальні аспекти: проблемні питання досудового розслідування та судового провадження в умовах воєнного стану // Судова влада України, 14.07.2022 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://court.gov.ua/archive/1295807/

^[2] «Примарний судовий контроль». Нові реалії досудового розслідування: чи стали «воєнні» норми ст. 615 КПК України більш ліберальними? // Закон і Бізнес, 22.11.2022 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://zib.com.ua/ua/154230.html

^[3] Вішевник Н. Воєнні трансформації КПК України // Юридична газета, 13.05.2022 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://yur-gazeta.com/publications/practice/kriminalne-pravo-ta-proces/voenni-transformaciyi-kpk-ukrayini.html

^[4] З дискусії «Стаття 615 КПК України: принцип vs. текст» у межах навчального курсу «JustLearn» (9 квітня 2023 року).

^[5] Тішин М. В. Забезпечення прокурором допустимості доказів в умовах воєнного стану // Електронне наукове видання «Аналітично-порівняльне правознавство». Розділ 9. Адвокатура, прокуратура, нотаріат. 2022. С. 284. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://journal-app.uzhnu.edu.ua/article/view/261906

^[6] З дискусії «Стаття 615 КПК України: принцип vs. текст» у межах навчального курсу «JustLearn» (9 квітня 2023 року).

^[7] Кримінальний процес під час воєнного стану: корективи, внесені війною в здійснення кримінальних проваджень // JustTalk, Верховний Суд, 30.11.2022 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://supreme.court.gov.ua/supreme/pres-centr/news/1352467/

^[8] З дискусії «Стаття 615 КПК України: принцип vs. текст» у межах навчального курсу «JustLearn» (9 квітня 2023 року).

^[9] Постанова Великої Палати Верховного Суду від 31.08.2022 (провадження № 13-3кс22, справа № 756/10060/17) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://reyestr.court.gov.ua/Review/106141457

^[10] З дискусії «Стаття 615 КПК України: принцип vs. текст» у межах навчального курсу «JustLearn» (9 квітня 2023 року).

^[11] Вирок Краматорського міського суду Донецької області в справі № 220/298/16-к (провадження № 1-кп/234/61/17) від 23.10.2017 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://zakononline.com.ua/court-decisions/show/69877006

^[12] З дискусії «Стаття 615 КПК України: принцип vs. текст» у межах навчального курсу «JustLearn» (9 квітня 2023 року).

^[13] Рішення Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів від 09.11.2022 № 202дп-22 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://kdkp.gov.ua/decision/2022/11/09/3275

^[14] Рішення Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів від 01.03.2023 № 41дп-23 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://kdkp.gov.ua/decision/2023/03/01/3397