КРИМІНАЛЬНА ЮСТИЦІЯ У 2021 РОЦІ: ОГЛЯД МОНІТОРИНГОВОГО ЗВІТУ МІНʼЮСТУ
Ця стаття — огляд ключових пропозицій цьогорічного звіту, а точніше — особиста професійна рефлексія на пропозиції, які відгукнулися або не відгукнулися, крізь критичну призму розв’язання проблем кримінального процесуального законодавства, якого потребує КПК України та практика його застосування сьогодні.
21 лютого 2022 року Директорат правосуддя та кримінальної юстиції Міністерства юстиції України представив Моніторинговий звіт за 2021 рік. Таке дослідження проводиться за однією методологією вже не перший рік, завдяки чому можна відстежувати певну динаміку проблем, їх формулювання та розв’язання.
Загалом мені імпонує підхід до викладення матеріалу відповідно до методології: у звіті подані не тільки проблеми й пропозиції їх розв’язання, як ми звикли бачити в більшості документів у сфері державної (публічної) політики або пояснювальних записках до законодавчих ініціатив, а й нормативний вимір проблеми, судова практика, думки науковців, міжнародний досвід, результати анкетування фахівців у сфері кримінальної юстиції.
У звіті озвучені класичні для кримінального процесу проблеми, які об’єднано у вісім блоків:
Моя думка — чудово, що такий моніторинг існує, і я знімаю капелюха перед роботою державних експертів, які його підготували. З погляду системності та повноти викладу матеріалу він справді корисний для людей, які працюють над документами у сфері державної (публічної) політики.
Дуже слушними, на мій погляд, є такі пропозиції, які законодавець насамперед має взяти на озброєння:
- - розмежування процесуального статусу прокурора та керівника органу досудового розслідування (с. 126 Звіту) — ані КПК України, ані Закон України «Про прокуратуру» так і не узгоджені з конституційними змінами в частині правосуддя (2016), а отже, організація досудового розслідування є конкурентною функцією для прокурора та керівника органу досудового розслідування. Загалом концептуального переходу від «прокурора, що наглядає за законністю» до «прокурора, що здійснює процесуальне керівництво», так і не відбулося;
- - розширення прав потерпілих включно з посиленням правових гарантій (обовʼязкове представництво адвокатом) (с. 134 Звіту) — безперечно, потерпілий залишається незахищеним, особливо в нашій ретрибутивній системі, яка зосереджена на покаранні винного, а не інтересах потерпілого. Детальніше про права потерпілих ми писали в дослідженні «Права потерпілих від насильницьких злочинів в Україні: міжнародні стандарти та національні практики» (2021), яке я просто не можу не згадати;
- - удосконалення інституту угод про визнання винуватості, насамперед розширення переліку випадків, у яких може укладатись угода, – у межах кримінальних проваджень щодо кримінальних правопорушень, шкода внаслідок вчинення яких заподіяна приватним інтересам фізичних та юридичних осіб (с. 157 Звіту), — ця та низка інших пропозицій можуть вплинути на поширеність застосування угод про визнання винуватості, які хоча й були впроваджені з КПК України 2012 року, проте залишаються незатребуваними. Угода — це раціональний вибір людини, який спрощує зусилля органів правопорядку на розслідування та вивільняє ресурси для розслідування складних злочинів. Фактично в Україні існують квазіугоди через неформальний тиск на підозрюваного, які не є договором (угодою) і не дають людині жодних юридичних гарантій, урешті це незаконно (детальніше в статті «1 % виправданих в Україні та США: чому важливо правильно тлумачити дані кримінальної статистики?»);
- - захист майнових прав і забезпечення недоторканості права власності в межах кримінального провадження (проблема 12, с. 191 Звіту і далі) — одне з «вузьких» місць чинного КПК України, де за майже десять років так і не сформувалася практика, яка б гарантувала право власності на належному рівні. Тож пропозиції, викладені в цьому розділі, заслуговують першочергової уваги законодавця;
- - важливі, але дискусійні з погляду, що саме потребує врегулювання і на якому рівні, пропозиції стосовно розширення можливостей відеоконференції шляхом надання можливості розв’язувати питання, поставлені перед слідчим суддею (с. 232–233 Звіту), а також електронні докази в кримінальному провадженні (с. 246 Звіту). Очевидно, що це особливість континентальної правової системи, коли форма здійснення судочинства чи форма доказів підлягають нормативному регулюванню, інакше вони ними не є, хоча зміст не залежить від того, чи він онлайн / офлайн, чи матеріальний / цифровий. Проте якщо запропоновані зміни пришвидшать розвиток диджиталізації процесу, не потягнувши за собою жодних ризиків завдання шкоди іншим правовим інститутам, то їх може і має підтримати законодавець.
Водночас не можу погодитися з такими пропозиціями, як «на законодавчому рівні закріпити визначення поняття «обґрунтована підозра» з урахуванням правових позицій ЄСПЛ з цього приводу» (с. 181 Звіту). Обґрунтованість підозри та стандарту повідомлення про підозру як такого полягає в тому, що його неможливо визначити законодавчо, а лише на рівні судової практики. З огляду на практику ЄСПЛ «обґрунтованість залежить від усіх обставин справи» [1] і нею є «наявність фактів або інформації, які могли б переконати обʼєктивного спостерігача, що відповідна особа могла вчинити злочин» [2, 3]. Іншими словами, фактичні дані причетності особи до вчиненого кримінального правопорушення. У більш звичній термінології — слідча версія про причетність, яка має бути перевірена в межах кримінального провадження. Тобто обґрунтованість за своїм змістом є когерентністю (узгодженістю) фактів, викладених у повідомленні про підозру, і в кожному окремому випадку перевіряється суддею. Чи виграє судова практика від того, що умовно моїми або чиїмись іншими словами це запишуть у КПК України? Навряд чи.
На мій погляд, якщо йти шляхом нормативного визначення, то треба повертатися до цілісної системи «стандартів переконання», закладеної в проєкті КПК України 2006–2007 років, — стандартів розумної підозри, переконання за більшою вірогідністю, вагомого переконання, переконання поза розумним сумнівом. Лише за наявності цілісної системи, що має більш ніж один-два стандарти, можна говорити про ступені порівняння. Наразі ж, коли на досудовому розслідуванні є стандарт «обґрунтованої підозри», а на судовому розгляді найвищий стандарт кримінального судочинства «поза розумним сумнівом», складно говорити про якісь ступені порівняння (до речі, ми нещодавно опублікували матеріал одного з розробників КПК України, Олександра Банчука, у якому він пояснює зміст цих стандартів).
Ще один приклад того, з чим не можу погодитися, ― пропозиція «запровадити в межах кримінального процесу інститут судового контролю за виконанням ухвал слідчого судді» (с. 269 Звіту). Звісно, існує проблема невиконання ухвал слідчих суддів, певної тактики звернення з розʼясненням стороною обвинувачення для затягування виконання рішення, наприклад повернення майна, арешт якого було скасовано тощо (такі практики описані в дослідженні, співавтором якого я є і яке цитується в моніторингу, — «Роль слідчого судді у кримінальному провадженні: аналітичний звіт» (2020)).
Проте суть судового контролю за дотриманням прав і свобод людини полягає в тому, що суддя — безсторонній арбітр і він не має бути зацікавлений у подальшому ході розслідування після того, як ухвалив рішення. Тож питання про те, виконана його ухвала чи ні, можна поставити в межах розгляду іншим слідчим суддею клопотання, наприклад про продовження строків, проте проявляти активну позицію й цікавитися на зразок «а як там, а що» — не входить до його функцій.
До того ж тільки у ВАКСі слідчі судді займаються лише судовим контролем за дотриманням прав і свобод людини (виділені окремі слідчі судді), а в районних судах слідчий суддя не звільняється від розгляду кримінальних справ по суті, цивільних, адміністративних правопорушень.
В умовах перевантаження і нереальності виконання показників тривалості розгляду питань, що ставляться перед слідчим суддею (писали про це з суддею Печерського районного суду м. Києва Світланою Шапутько), це лише збільшить навантаження на слідчих суддів, що негативно вплине на якість судового контролю. Адже найбільшою загрозою неупередженості слідчого судді, за відгуками самих суддів, є брак часу, через що вони змушені не так ретельно розглядати аргументи сторін провадження, як би це хотілося і мало бути.
Ще один приклад: «Пропонується закріпити в межах статті 309 КПК України норму, що дозволятиме оскаржувати в апеляційному порядку ухвалу про застосування запобіжного заходу у вигляді особистого зобов’язання або особистої поруки, ухвал про відмову у застосуванні таких запобіжних заходів, ухвал про продовження строку їх застосування» (с. 190 Звіту).
Варто сказати, що в середовищі практиків кримінальної юстиції дискутують про те, що:
1) особисте зобовʼязання та особиста порука мають настільки невеликий рівень інвазивності, що їх санкціонування може відбуватися не слідчим суддею, а прокурором;
2) ці запобіжні заходи здебільшого застосовуються в кримінальних проступках, і в разі їх порушення до особи не можна застосувати більш тяжкий запобіжний захід, тому до них на практиці загалом ставляться легковажно.
Тож пропозиція Міністерства юстиції України мені видається зайвим обтяженням слідчих суддів, посяганням на принцип процесуальної економії. Якщо й оскаржувати ухвали про застосування цих легких запобіжних заходів, то як постфактум судовий контроль за постановою прокурора про їх застосування. Але для цього треба ухвалити зміни до КПК України, відповідно до яких такі повноваження надаються прокурорам.
Можна почути контраргумент, що санкціонування всіх запобіжних заходів і левової частки інших заходів забезпечення кримінального провадження — досягнення КПК України 2012 року (стосовно найтяжчих запобіжних заходів — усе ж «малої судової реформи» 2001 року). Повторюся, що це обтяження, і це показала відповідна правозастосовна практика. Майже всі клопотання про застосування цих запобіжних заходів задовольняються із суто формальним судовим розглядом. Їх кількість невелика й стрімко падає: у 2020 році клопотання про застосування особистого зобовʼязання становили 12,5 % від усіх клопотань; особистої поруки — 0,02 %. Статистику відмов у їх застосуванні Державна судова адміністрація України взагалі не веде на відміну від більш інвазивних (детальніше дані проаналізовані в матеріалі «Editorial: Чому в Україні не застосовують заставу як запобіжний захід? Цифри та позиції»).
Замість висновку. Звісно, мова не йде про хибні чи правильні пропозиції Міністерства юстиції України. Понад те, часто це боротьба методологічних підходів — ми чекаємо розвитку судової практики, насамперед сталих правових позицій Верховного Суду, або, усвідомлюючи, що чекати довго, застосовуємо заходи законодавчого врегулювання проблеми. Так само правозастосовна практика не завжди дозволяє розв’язувати проблеми лише шляхом змін у нормативному регулюванні. Тож, коли ми пропонуємо зміни до КПК України, варто прорахувати всі потенційні ризики, які можуть дисбалансувати процес. Наприклад, як це відбулося зі строками досудового розслідування, коли під прапором «захисту бізнесу» постраждали загальнокримінальні злочини.
Проте пропозиції потрібні, адже такі зважені моніторингові звіти — це джерело, на яке можуть спиратися фахівці, що працюють над документами у сфері державної (публічної) політики, займаються законотворчістю або просто намагаються вплинути на зміни у сфері кримінальної юстиції в країні.
/Фото з сайту https://minjust.gov.ua/
_
Коментарі
Дописати коментар