Місце кримінальної юстиції у Плані відновлення України: воєнний аспект

 Статтю підготовлено для JustTalk.

4 липня в м. Лугано (Швейцарія) було представлено План відновлення України, залучення ресурсів на виконання якого відбувається уже зараз. Серед іншого План, розроблений Національною радою з питань відновлення (пропозиції куди мені також випала честь подавати), має розділ «Юстиція», який торкається питань розвитку системи кримінальної юстиції в умовах/після завершення збройного конфлікту. Цей матеріал не ставить за мету детальний аналіз цього блоку, а є лише деякими рефлексіями стосовно його змісту з огляду на суспільний запит на справедливість.

Почнемо з довоєнної історії: починаючи з 2019 року активно тривала розмова про необхідність ухвалення Концепції реформи кримінальної юстиції – документу, яким було б продовжено гарну традицію планування, закладену ще у 2008 році відповідною Концепцією, яка була успішно виконана (мова йшла і про новий КПК України, і про кримінальні проступки, і про новий дизайн органів правопорядку тощо). Станом на початок 2022 року такий документ був розроблений робочою групою, які працювала під егідою Офісу Генерального прокурора як органу, що координує діяльність усіх органів сфери кримінальної юстиції в процесі запобігання та протидії злочинності.

Тож у Плані відновлення України (Розділ «Юстиція») відбулась лише констатація факту, що така Концепція врешті має бути ухвалена – Україні необхідне довгострокове бачення сфери розвитку кримінальної юстиції, яка включає в себе також реформу органів правопорядку. До того ж у нещодавньому Висновку Європейської комісії стосовно України наявні рекомендації, серед яких: «ухвалити загальний стратегічний план реформування всього сектору правопорядку як частини безпекового середовища України» (adopt an overarching strategic plan for the reform of the entire law enforcement sector as part of Ukraine’s security environment). Фактично мова йде про одне й те саме, адже сектор правоопрядку як частина безпокового середовища України найбільші загрози перебачає саме у сфері кримінальної юстиції.

Водночас ми не можемо просто взяти довоєнні напрацювання та почати їх втілювати, хоча більша частина запропонованого документу робочої групи «Юстиція» саме так і побудована. Безперечно, це правильно, адже після завершення війни питання злочинності, боротьби з нею, ефективного розслідування, правосуддя тощо – нікуди не зникнуть. Разом з тим, перед Україною уже постали нові виклики у вигляді міжанародних злочинів, а саме воєнних злочинів та злочину агресії, які уже в фокусі уваги системи кримінальної юстиції та потребують значних змін та ресурсів. Насамперед, про це свідчать майже 23 тис. кримінальних проваджень за цією кваліфікацією, а також понад 10 обвинувальних вироків, частина з яких уже набрала законної сили. Також ми розуміємо, що після деокупції півдня та сходу нашої держави кількість цих злочинів зросте в рази, а кожен новий день збройного конфлікту суттєво збільшує цю кількість.

З огляду на це, варто детальніше звернути увагу на питання воєнної юстиції, під якою ми розуміємо систему фіксації, розслідування, судового розгляду та виконання вироків стосовно осіб, засуджених за вчинення воєнних злочинів (робоче визначення). Сюди ж відносяться як проблемі питання національного кримінального законодавства, так і міжнародного кримінального права. Насправді тема ширша, аніж здається, а головне, залишатиметься з нами на довгі роки вперед, адже досвід поствоєнної юстиції інших країн, які брали участь у збройних конфліктах міжнародного характеру свідчить про доволі тривалий розгляд справ, що інколи вимірюється десятиліттями.

Перший розділ блоку «Юстиція» (С. 6–12) Плану відновлення якраз стосується “притягнення російської федерації до міжнародно-правової відповідальності за збройну агресію та порушення інших норм міжнародного права” та присвячений двом питанням:

1) створення Спеціального трибуналу щодо злочину агресії проти України;

2) забезпечення функціонування компенсаторних механізмів для потерпілих від воєнних злочинів (майновий аспект).

Дійсно, ні Міжнародний кримінальний суд (ІСС), ні будь-який інший механізм притягнення до відповідальності не має юрисдикції стосовно злочину агресії у випадку російсько-українського збройного конфлікту. Можливість ратифікації Римського Статуту МКС та Кампальських поправок як Україною, так і Росією, або можливість ухвалення Резолюції Ради Безпеки ООН з цього питання (на жаль, вето є вето) ми просто не розглядаємо, адже це нереалістичні сценарії. Тож питання Спеціального трибуналу порушене влучно і, на щастя, МЗС та ОГП наразі ведуть активну роботу із його впровадження. Хоча і лунає критика стосовно юрисдикційних обмежень, врешті такий варіант краще, аніж нічого. Відмінність майбутнього вироку Спеціального трибуналу від рішення національного суду за ст. 437 КК України полягатиме в тому, що його визнають цивілізовані європейські держави, шлях куди російському військово-політичному керівництву буде закритий назавжди під загрозою арешту та виконання вироку.

Те саме можна сказати про компенсаторні механізми – існує багато напрацювань стосовно механізму на основі багатосторонніх угод з цивілізованими країнами, які уже наклали арешт або заморозили активи російської федерації за кордоном, які можуть слугувати як основа такого фонду. В будь-якому випадку, росія так чи інакше компенсує завдану майнову шкоду, тобто репарації матимуть місце.

Водночас варто вказати на недостатність такого бачення проблем у сфері притягнення до відповідальності російських військовослужбовців та інших осіб, які брали участь в збройному конфлікті на боці російської федерації.

Окрім питання Спеціального трибуналу стосовно злочину агресії та компенсаторних механізмів воєнна юстиція уже стикається з проблемою інституційної спроможності національної системи кримінальної юстиції притягнути до відповідальності воєнних злочинців. 

Хоча розслідування воєнних злочинів відповідно до ст. 216 КПК України віднесено до підслідності Служби безпеки України, ми розуміємо, що основна діяльність цього органу наразі зосереджена у сфері протидії злочинам проти основ національної безпеки. Розуміючи обмеженість ресурсів цього органу, до розслідування воєнних злочинів залучена ледь не уся система правопорядку. Насамперед, Національна поліція та СБУ, а також слідчі ДБР та детективи НАБУ, зусилля яких координуються органами прокуратури, наразі розслідують воєнні злочини. В Офісі Генерального прокурора не тільки т.зв. «Департамент війни» здійснює процесуальне керівництво у справах про воєнні злочини, а й інші структурні підрозділи.

Україна керується загальним принципом комплементарності (доповнюваності), що існує в міжнародному кримінальному праві. Тобто в першу чергу вона власними силами намагається притягнути до відповідальності кожного, хто вчиняв воєнні злочини, а вже там де вона не може зробити це самостійно – працює з «магістральними» справами проти держави в Міжнародному Суді ООН (ICJ), із злочинами воєнно-політичного керівництва росії в Міжнародному кримінальному Суді (ICC) та спеціально утвореному Трибуналі стосовно злочину агресії тощо. Тож стосовно кожного факту максимально збираються докази для подальшого їх використання в національних і міжнародних судах та засудження осіб, винних у їх вчиненні засобами національної юстиції, а там де немає такої можливості – міжнародної кримінальної юстиції.

Іншими словами – незалежно від спеціалізації (підслідності) система кримінальної юстиції залучає всі наявні ресурси для розслідування воєнних злочинів, особливо, коли це стосується першочергових слідчих дій, адже значна кількість доказів потребує швидкої фіксації, а з метою уникнення повторної травматизації усні показання мають документуватись одразу після події злочину.

Тож, як мінімум, План відновлення мав би відповісти також на питання:

1) які органи правопорядку мають здійснювати досудове розслідування воєнних злочинів – спеціалізований орган чи міжвідомчі групи з різних органів?

2) які ресурси потрібні для належної спеціалізації слідчих/детективів цих органів? чи потрібні додаткові заходи безпеки чи інші гарантії для працівників такого/таких органів?

3) чи потрібно забезпечити інституційну незалежність органу прокуратури, що здійснює процесуальне керівництво у цій категорії справ – чи має це залишатись окремий Департамент в складі ОГП або бути Спеціалізована прокуратура, на кшталт, Антикорупційної, з аналогічними додатковими гарантіями діяльності?

4) чи судді районних судів загальної юрисдикцію мають належну кваліфікацію для розгляду справ про воєнні злочини – чи необхідно вести мову про утворення спеціалізованого суду з розгляду воєнних злочинів у системі судоустрою України (проведемо аналогію з ВАКС та майбутнім Вищим судом з питань інтелектуальної власності);

5) система міжнародно-правової допомоги в кримінальному провадженні – чи потребує вона вдосконалення? Інтерпол, європол, виконання вироків тощо?

Наразі ми не говоримо про доконані рішення, які має напрацювати робоча група, а лише напрямок розвитку воєнної юстиції. Адже як уже зазначалось питанню інфраструктури правопорядку – органам досудового розслідування, органами прокуратури, судам – у ньому не приділено уваги. Проте питання відновлення справедливості, насамперед покарання винних осіб, значно залежить від того наскільки розумно будуть використані наявні у цих органів ресурси, наскільки вчасно та доцільно будуть залучені ресурси з інших джерел та врешті наскільки довго не буде вщухати суспільний запит на справедливість, а отже і підтримка з боку держави цієї системи воєнної юстиції.

Дивлячись правді в очі, не можу не зауважити, що сьогодні запит на справедливість вкрай високий. Проте, згадуючи «справи Майдану» чи воєнні злочини росіян та їх проксі на території ОРДЛО мусимо розуміти, що після завершення збройного конфлікту фокус уваги суспільства сильно зміниться в бік інших питань – відновлення місцевого самоврядування, виборів, соціально-економічних реформ, інвестицій та розвитку нових галузей економіки, врешті європейської та євроатлантичної (або просто колективної безпеки) інтеграції. Кожне з цих питань потребує довгого та ретельного обговорення, проте моє застереження в тому, що питання воєнних злочинів не буде “на слуху” як зараз і ми маємо бути до цього готові.

Тож системі воєнної юстиції буде складніше відстоювати свою потрібність, боротись за незалежність від шкідливих впливів (а вони будуть) та отримувати належний обсяг необхідних для ефективного функціонування ресурсів. Зробити акцент на цих потребах треба вже зараз – саме для цього й існує План відновлення, який шкода, що не врахував потреби воєнної юстиції на більш детальному рівні, аніж питання трибуналу по агресії та компенсаторних механізмів.

Але це не означає, що План відновлення не буде доопрацьований або вони не знайдуть своє відображення у Концепції реформи кримінальної юстиції, ухвалення якої має відбутись незабаром.