Дещо про юридичні аспекти війни – геноцид “жителів Донбасу” чи геноцид українського народу?

(особиста думка неспеціаліста з міжнародного права)

Україна звернулась з позовом проти Російської Федерації до Міжнародного Суду ООН в Гаазі (International Court of Justice – ICJ) стосовно спотворення поняття геноциду для виправдання власної воєнної агресії у вигляді “спеціальної операції”. Сьогодні опублікований текст позову. Мій колега Олександр Марусяк, який добре знається на міжнародному праві, уже підготував аналіз із загальним поясненням, що це за суд, чого вимагає Україна та які перспективи. Аналіз доступний за посиланням.

З свого боку я б хотів детальніше зупинитись на понятті “геноцид”. Адже насамперед Росія помилково (скоріше умисно спотворюючи реальність) звинувачує Україну в геноциді населення т.з. народних республік – ЛНР та ДНР. До того ж можна почути у соціальних мережах зараз, що цей позов навпаки про те, що Росія вчинила геноцид українського народу своєю спеціальною операцією з “денацифікації та демілітаризації України”. Перше не має під собою жодного юридичного підґрунтя, а друге – дискусійна позиція. Давайте подивимось чому з точки зору чим є “геноцид”.

Поняття “геноцид” та “злочини проти людяності”, як насправді конкуруючі концепції Рафаля Лемкіна та Герша Лаутерпахта (обидва мали львівське коріння, про що є чудова художня книга “Східно-західна вулиця. Повернення до Львова” Філіпа Сендса – дуже раджу), виникли як необхідність кваліфікувати злочини нацистів у Другій Світовій та притягнути їх до відповідальності під час Нюрнберзького трибуналу.

Юридично ж геноцид був визнаний міжнародним злочином вже у Резолюції Генеральної Асамблеї ООН від 11 грудня 1946 р. Далі у Резолюції Генеральної Асамблеї ООН 180 (II) від 21 листопада 1947 р. вказувалося, що «геноцид є міжнародним злочином, який тягне за собою національну та міжнародну відповідальність окремих осіб і держав». 9 грудня 1948 р. була прийнята й відкрита для підписання Конвенція про попередження злочину геноциду і покарання за нього (далі – Конвенція).

Відповідно до ст. 2 Конвенції, під геноцидом розуміють “такі дії, які вчиняються з наміром знищити повністю або частково будь-яку національну, етнічну, расову або релігійну групу як таку [шляхом]:

а) вбивства членів такої групи;

б) заподіяння серйозних тілесних ушкоджень чи розумового розладу членам такої групи;

в) навмисного створення для якої-небудь групи таких життєвих умов, які розраховані на повне або часткове фізичне її знищення;

г) вжиття заходів, розрахованих на запобігання народженню дітей у середовищі такої групи; д) насильницька передача дітей з однієї людської групи в іншу.

Надалі розвиток визначення геноциду відбувся в різних документах міжнародного права, насамперед Римському статуті Міжнародного кримінального суду (1998), Резолюції Ради Безпеки ООН №1674 про геноцид під час збройних конфліктів (2006).

Хоча цей перелік і містить низку страшних діянь, проте за 8 років війни ми не спостерігали геноциду населення Донбасу, чи будь-якої іншої групи на непідконтрольних Україні територіях. Це доведено низкою звітів БДІПЛ ОБСЕ*** та визнано міжнародною спільнотою – з боку України знищення цивільного населення Донецької та Луганської областей немає, а тим паче за національною, етнічною, расовою або релігійною ознакою, адже там проживають такі самі українці як і на всій іншій території. Звинувачення в обстрілі цивільного населення з боку ЗСУ та іншому посяганні на їх права – лише продукти російської пропаганди.

При цьому в позові до ICJ Україна стверджує про наявність наміру Росії щодо планування реальних актів геноциду в Україні, оскільки РФ навмисно вбиває та завдає серйозних поранень представникам української національності, що, в купі з офіційною риторикою Президента РФ про заперечення існування українського народу, складає actus reus (об’єктивну сторону) злочину геноциду за статтею II цієї Конвенції.

І тут думки юристів розділились, адже якою б страшною не була війна, це ще не означає, що відбувається геноцид. З одного боку можна було б спробувати підвести “денацифікацію”, тобто звинувачення українців в тому, що вони “бандерівці”, “нацисти” тощо, а тим паче наміри знищити українську державу як таку, адже її не існує “до леніна” як планування геноциду українського народу за етнічного ознакою. З іншого – такі конструкції існують здебільшого у ймовірно хворій голові Володимира Путіна та його пропагандистів і не мають стосунку до реальності. Навряд чи, російські солдати вірять в цю маячню, а скоріше вчиняються звичайний акт воєнної агресії.

Тобто у нас сильна юридична позиція стосовно кваліфікації повномасштабного нападу Росії на Україну 24 лютого 2022 року як воєнну агресію (agression), а окремі злочини окупантів та їх пособників як воєнні злочини (war crimes) стосовно цивільного населення (трохи писав уже про це – https://krapyvin.blogspot.com/2022/02/blog-post_27.html), але з геноцидом трохи складніше. Проте в міжнародному праві багато речей не мають прецеденту до одного історичного моменту і можливо він настав. Як підсумував британський юрист-міжнародник Марко Мілановіч “Я ​​не можу бути впевненим, що це спрацює для тимчасових заходів, але якби я був букмекером, я б сказав, що так, з купою цікавих окремих думок – Суд, швидше за все, не захоче здатися боягузливим, і він має достатньо “м’яса на кістці тут, щоб забезпечити заходи [реагування]”.

--

***

OHCHR, Report on the Human Rights Situation in Ukraine (1 February - 31 July 2021) (23

September 2021), para. 21; OHCHR, Human Rights Monitoring Mission in Ukraine, Update on the Human Rights Situation in Ukraine (1 August - 31 October 2021) (30 November 2021), p. 1.; See OHCHR, Civic Space and Fundamental Freedoms in Ukraine (1 November 2019- 31 October 2021) (8 December 2021) etc.