НЕ «ВАВРІЧКОЮ» ЄДИНОЮ… ЧОМУ ЄСПЛ НЕ МОЖЕ НЕ ПІДТРИМАТИ ОБОВ’ЯЗКОВУ ВАКЦИНАЦІЮ ВІД COVID-19? (спеціально для JustTalk)

ОРИГІНАЛ ПУБЛІКАЦІЇ

Актуальним для суспільства є питання: чи порушує права людини обов’язкова вакцинація від COVID-19, а точніше — правові обмеження для невакцинованих осіб, які уже впроваджено в Україні? Наразі Європейський суд з прав людини не має правової позиції з цього питання, проте її з високою ймовірністю можна змоделювати. Про ориджиналізм у тлумаченні Конвенції, прецеденту практику ЄСПЛ, юридизацію прав людини та принцип mutatis mutandis читайте у цьому матеріалі.

Питання запровадження обмежень для невакцинованих осіб є проблемним і для сфери кримінальної юстиції, не тільки громадського здоров’я. Адже саме правозастосовники — поліція, прокурори, суди — щоденно реагують на недотримання населенням карантинних обмежень. Одні борються з підробними сертифікатами про вакцинацію, інші — з невиконанням обмежень під час надання послуг тощо.

Найскладніше в цих умовах те, що якщо подивитися, наприклад, на адміністративну відповідальність, то лише на 6% порушників у результаті накладається санкція. З різних причин, зокрема і з лояльності до них самих правозастосовників, адже можна почути думку про те, що «обмеження для невакцинованих осіб порушують права людини» серед будь-яких верств населення. Нерідко при цьому посилаються на Європейський суд з прав людини, і варто пояснити, чому помилково.

Скажемо одразу і відверто: ЄСПЛ не висловлювався стосовно вакцинації у будь-якому її вигляді та прав людини. Будь-які посилання на те, що нібито Суд має таку позицію, — необґрунтовані, і логічно, що, враховуючи середній строк розгляду справ ЄСПЛ близько трьох років, навіть за умови актуальності теми, таких рішень просто бути ще не може, адже вакцинація розпочалась лише цього року.

З питань Конвенції та SARS-CoV-2 ЄСПЛ висловлювався лише з процедурних питань: у період із серпня по вересень 2021 року ЄСПЛ відхилив три запити про тимчасові заходипроти законів Франції^[1] та Греції^[2] про обов’язкову вакцинацію проти COVID-19. Мова йде про відоме правило № 39 Регламенту Суду «interim measures», яке дозволяє Суду негайно вжити тимчасових заходів до усунення непоправного наслідку порушення прав людини. 70% таких справ стосуються видворення або екстрадиції, наприклад, коли особі загрожує смертна кара; інші ж — різних питань, наприклад, у справі «Рамішвілі проти України» (заява № 79912/13, 22/10/2020) заявнику неналежним чином надавали медичну допомогу у в’язниці, і йому загрожувало осліплення, тож Суд втрутився. Проте у більшості звернень ЄСПЛ просто відмовляє, адже це винятковий інструмент, який не може підміняти собою позицію суду по суті. Власне, в цьому випадку відмова від застосування тимчасових заходів є процедурним питанням і не є позицією Суду по суті порушеного питання (стверджуваного порушення).

Тож нам, правникам, залишається чесно звернутися до теорії прав людини та прецедентної практики ЄСПЛ у питаннях приватності та громадського здоров’я, звісно, озброївшись принципом mutatis mutandis (із заміною того, що має бути замінене — «аналогія із застереженням»), вирушити у розв’язання цього питання, яке сьогодні стоїть поряд з політикою та релігією (тобто які не обговорюються зайвий раз).

Насамперед варто розібратися в термінології. Вакцинація, звісно, добровільна, адже ніхто не вводить примусово голку під шкіру і не вприскує туди вакцину. Проте правові обмеження для невакцинованих осіб у термінології Суду можуть розглядатись як «обов’язкова вакцинація» (compulsory vaccination). Власне, про це Суд зазначив у рішенні «Ваврічка та інші проти Чеської Республіки» (заява № 47621/13, 08/04/2021), до якого ми ще повернемося: «навіть якщо вакцинація ніколи не проводиться примусово, негативні наслідки, що виникають як прямий наслідок невакцинації, можуть обмежити можливість реалізації основних прав і становитиме втручання в їхню реалізацію» («hence, even if a vaccination is never forcefully administered, the negative effects, arising as a direct consequence of non-vaccination, may limit the ability to exercise fundamental rights and constitute an interference») (пар. 263). Саме в цьому значенні вживається термін «обов’язкова вакцинація».

Одразу скажу, що, на наш погляд, обов’язкова вакцинація від COVID-19 узгоджується як з текстом, так і з початковим розумінням ст. 8 Конвенції. Крім того, беручи до уваги відповідну прецедентну практику щодо обов’язкового медичного лікування, повноваження урядів щодо вакцинування від COVID-19 також мають відповідати доктрині «живого інструменту/дерева». З цієї причини очікується, що ЄСПЛ просто не може не підтримати програми вакцинації від COVID-19 з міркування захисту громадського здоров’я, тобто у конкуренції прав, передбачених ст. 2 («право на життя») та ст. 8 (право на повагу до приватного життя) ЄСПЛ стане на бік першого. Хоча за умови фантазії люди, які виступають проти вакцинації, можуть посилатись на свободу совісті та віросповідання (ст. 9 Конвенції), але, як показує чудовий аналіз Анни Красер, це право (свобода) незастосовне в цьому випадку, тож мова йде лише про конкуренцію ст. 2 та ст. 8 Конвенції^[3]. 

А тепер спробуємо обґрунтувати: 

1

Стаття 8 Конвенції, що передбачає право на повагу до приватного життя, має свої обмеження в частині захисту громадського здоров’я. Навіть за умови, що Конвенція захищає лише права першого покоління (громадянські та політичні), майже всі права, перераховані Конвенцією (окрім заборони катувань та примусової праці/рабства), не є абсолютними і можуть бути обмеженими. 

2

Таке обмеження відбувається із застосуванням різних критеріїв. У випадку ст. 8–11 Конвенції застосовується класичний трискладовий тест (test of proportionality + democratic necessity test)[4], а саме має відбуватися:

(1) відповідно до закону (prescribed by law): у випадку Франції та Греції, а також усіх інших країн такі закони є, і люди мають можливість узгоджувати (передбачати) свою майбутню поведінку з цими законами;

(2) із легітимною метою (legitimate aim): відповідне обмеження прямо передбачене у ч. 2 ст. 8 Конвенції — обмеження допустиме з метою захисту [громадського] здоров’я, а пандемія — це саме той випадок, коли ізоляція допомагає стримувати поширення вірусу;

(3) необхідне в демократичному суспільстві (necessary in a democratic society): (безперечно, для ХХІ століття пандемія COVID-19 є безпрецедентною, і в умовах, коли населення масово не підтримує вакцинацію, необхідно забезпечити здоров’я цього населення.

 

3

Якщо застосувати ориджиналістське тлумачення (яке мало хто любить застосовно до Конвенції, проте воно є одним зі способів її тлумачення — звернення до витоків), то легітимність обов’язкової вакцинації проти COVID-19 узгоджується з початковим розумінням ст. 8 Конвенції, адже її автори мали на меті нагадати статтю 29 Загальної декларації прав людини, яка чітко визнавала обмеження «вільного та повного розвитку особистості [індивідуальності]» у світлі «справедливих вимог» моралі, громадського порядку та загального добробуту». 

Оскільки автори ст. 29 історично посилаються на колективні потреби населення, здається очевидним, що розробники Конвенції погоджувались, що необхідність захисту громадського здоров’я може переважати права людини за певних умов. Понад те, мандати щодо вакцин (vaccine mandates) були укоріненою практикою в усіх державах-членах Ради Європи на момент прийняття Конвенції. Тож за відсутності конкретних дебатів незрозуміло, як можна стверджувати, що в ст. 8 може бути щось таке, що зробило б вакцини порушенням прав людини у світлі початкового значення положення^[5].

4

Оскільки ЄСПЛ уже давно підтримує «еволютивне тлумачення» (evolutive interpretation) Конвенції і відкидає суворий текстуалізм, а також інші ориджиналістські підходи, дослідження прецедентного права в кінцевому підсумку є вирішальним, оскільки на підставі правових висновків, висловлених у рішеннях Суду в минулому, очікуються позиції в майбутньому. Проте люфт для зміни позиції залишається, адже, як уже зазначалося, «принцип живого дерева» ніхто не скасовував.

У справі «Acmanne and others v. Belgium» (App. No. 10435/83) 1983 року ЄСПЛ встановив, що обов’язкове обстеження дітей на туберкульоз є законним втручанням у право на повагу до приватного та сімейного життя відповідно до статті 8 Конвенції. У 1994 році Суд визнав неприйнятною заяву ув’язненого проти обов’язкового взяття проби сечі у справі «Peters v. The Netherlands» (App. No. 22793/93). У справі 1998 року «Boffa and others v. San Marino» (App. No. 26536/95) ЄСПЛ підтримав статут Сан-Марино, який запроваджує обов’язкову вакцинацію дітей через «необхідність захисту здоров’я населення та заінтересованих осіб». Нарешті у справі «Соломахін проти України» (App. No. 24429/03) у 2012 році Суд повторив, що обов’язкова вакцинація є законним втручанням у статтю 8 ЄКПЛ, оскільки вона забезпечується законом, переслідує «законну мету захисту здоров’я» та є «необхідною у демократичному суспільстві» (подякуємо професору Сільвіо Вінчетті за ці приклади у вже цитованій статті).

5

Ну і звісно, згадана вже «Ваврічка та інші проти Чеської Республіки» (заява № 47621/13, 08/04/2021) — справа про програму обов’язкової вакцинації дітей, прийнятої чеським урядом у 2000 році. Суд підтримав законність накладення санкцій на батьків за невакцинування дитини. При цьому зазначив, що, хоча ще немає чіткого європейського консенсусу щодо необхідності обов’язкових програм вакцинації, країни-члени Ради Європи мають широку свободу розсуду у виборі засобів, за допомогою яких «досягти максимально можливого рівня охоплення вакцинами».

Підсумок: відповідно до тексту ст. 8 ЄКПЛ, а також ориджиналістського її тлумачення, а також принципу mutatis mutandis, загальнообов’язкова вакцинація з міркувань позитивного обов’язку держави щодо захисту населення від пандемій є корисною і навряд чи буде порушенням прав людини. Обмеження, що накладаються у такому разі на невакцинованих осіб, не є втручанням у право на приватне життя.

^[1] Запит про вжиття тимчасових заходів від 672 співробітників французької пожежної служби щодо Закону про управління кризою охорони здоров’я. Режим доступу: https://hudoc.echr.coe.int/eng-press#{%22sort%22:[%22kpdate%20Descending%22],%22itemid%22:[%22003-7100478-9611768%22]}.

^[2] Запит на тимчасові заходи щодо Греції щодо обов’язкової вакцинації для медичного персоналу. Режим доступу: https://hudoc.echr.coe.int/eng-press#{%22sort%22:[%22kpdate%20Descending%22],%22itemid%22:[%22003-7113391-9633858%22]}.

^[3] Krasser A. Compulsory Vaccination in a Fundamental Rights Perspective: Lessons from the ECtHR / ICL Journal 2021; 15(2) – P. 224–226.

^[4] Rainey B., McCormick P., Ovey C. Jacobs, White, and Ovey: The European Convention on Human Rights. New Edi-tion, Eighth Edition. Oxford, New York: Oxford University Press; 2020.

^[5] Vinceti S. R. COVID-19 Compulsory Vaccination and the European Court of Human Rights / Acta Biomed 2021; Vol. 92. — P. 3.