Про недопустимість доказів, що зібрані "з порушенням правил підслідності" – позиція ВС нагадує єресь донатизму

Богословська наука говорить, що св. Тайни викликають свої наслідки ex opere operantis, а не ex opere operato – так християнська церква півтора тисячі років тому подолала єресь донатизму.

Здається вчорашнє рішення, викладене в Постанові Об’єднаної палати Верховного Суду у справі № 640/5023/19 (Провадження № 51-2917 кмо 20)  повернула стару дилему об’єктивності значення церкви та святості її служителя в нове русло – докази, зібрані різні органами досудового розслідування мають різну якість, незалежно від того, що органи досудового розслідування є частиною виконавчої влади держави та наділені однаковими повноваженнями.

Так-так, саме в цьому проблема рішення по підслідності: чому доказ, зібраний, наприклад Нацполіцією, а потім фігурує в обвинувальному акті ДБР, якось гірше за доказ, зібраний ДБР? якщо він існує об’єктивно, незалежно від суб’єкта доказування? Я ще розумію, чому відомості отримані під насильством, які мають усний характер та висловлені не з волі підозрюваного, тягнуть за собою недопустимість, розумію доктрину плодів отруйного дерева за умови порушення прав людини, але чому недотримання процесуальної форми, яке не впливає жодним чином на якість доказів має призводити до недопустимості?

Також тут логічно запитати: а яким чином формальне порушення закону (процесуальної форми) у вигляді невмотивованої постанови порушує права людини? які саме права? бо знову ж таки, незалежно від того, який орган досудового розслідування збирав докази (спеціалізований чи ні), якщо докази належні та допустимі, їх має сприйняти (оцінити) суд.

Я спеціально не вдаюсь до цитування рішення ОП ВС, оскільки це не формат фейсбуку чи телеграму, але шкода, що ВС зацементував підхід до підслідності як формальної законності (процесуальної форми), а не до спеціалізації, яка має вільно рухатись від органу до органу залежно від дискреційного бачення прокурора, кому краще в цей момент розслідувати це кримінальне провадження.

Ну і цікаво почитати колег, які хапаються за голову з усіх сторін. Адже правова позиція застосовується ретроспективно, отже в класичних провадженнях, де розслідував один орган, зібрав певні докази, а потім виявилось, що це підслідність іншого або там спецсуб’єкт, то прокурор передав це провадження за підслідністю.

Це той випадок, коли доречно вчинити так, як згадано в Ухвалі Верховного Суду у справі № 663/267/19 (провадження № 51-3344км20): «…досвід інших держав указує на те, що в правових системах інших країн існує доктрина «Prospective Overruling», відповідно до якою вважається, що в окремих випадках суд може застосувати нове тлумачення, проголосивши, що в цілях правової стабільності воно буде застосовуватися виключно для майбутніх правовідносин…».

Але застосування правової позиції ОП ВС це вже наступна історія.